Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
— Ти давно тут? — питаю її, і вона несміло підходить до мене. — Я лише від учора тут. Мені сумно. Але я вже не плачу. Тут тепло й ніхто не кричить. А вдома мама кричала і сварилась. — А де мама тепер? — У тюрмі. Вона вбила тата. — Це, мабуть, хтось наговорив тобі на маму. Все було зовсім інакше... — Ні. Вбила. Я — бачила. І як горілку пили —бачила. — Постарайся забути про це, — каже Любов Руденко дівчинці й пригортає її до себе. А цей ось хлопчик... Білявий чубчик, високе чоло, — вушка як два лопушки. Діти вигукують навперебій: той мріє стати математиком, той — лікувати тварин, той хоче навчитися швидко читати, а ось Володя майже пошепки каже: — А я дуже посередній. — Та ні, — переконує його вчителька. — Ти щодня робиш успіхи. Вже краще лічиш, стараєшся гарно й чисто писати, в тебе охайні книжки й зо шити... — Я — посередній, — вперто повторює хлоп’я. — Мою маму забрали в тюрму, коли я ще навіть не народився. А тепер, коли я виріс, татко мені не пише. Скажіть йому, щоб він написав листа, хоч маленького. Бо мама вже давно не любить мене. І ніхто не лю бить... Згодом Любов Руденко розповідала мені, що є сім’я, котра хоче всиновити хлопчика. Кілька разів його брали до себе на гостину. А це щось не наві дуються. Може, передумали? Адже в подружжя є син... Володя переживає... ”Я був поламав велосипед. Не навмисне, але, може, тому до мене не приходять?” Ярослава: — Мене тітки з інтернату знайшли. Я вся була в лишаях. Вони мене вилікували і одягли в чисте. Мої тато й мама пили горілку. Мамин приятель убив тата. Мама продала квартиру і пропила її. Я не знаю, де тепер мама. Вона забула про мене. Лише три історії з двохсот двох. Відрізняються, може, тільки деталі. Але головне спільне — без батьків. По суті, сироти. Цей дім — школа-інтернат ч. З — їх рідний. У сім літ вони приходять сюди і в сімнадцять — залишають, стаючи студентами універ ситетів, інститутів, учнями технікумів, —як кому вдасться. Скажу відразу: вчителі, вихователі докла дають величезних зусиль, щоб удалося — всім. Щоб кожна доля — збулась. Зрештою, аби кожен вихова нець інтернату став на ноги, чесно заробляв свій хліб і мав дах над головою. А що ж держава? О ні, вона — не мачуха. Але покищо — й не мати. Причин для того — доволі. Проте... Вважається, що інтернат знаходиться на пов ному державному утриманні. Однак воно далеко не повне. Скоріше — скупе. І тільки енергія, воля і добра душа Олени Берліної — як енергія, воля й душа матері в родині — дозволяють цій незвичайній сім’ї бодай покищо жити добре. Або — майже добре. Про це свідчить усе... Килими, натерта до блиску підлога, затишок у кімнатах для забав, білосніжні фі ранки на вікнах, теплі радіятори, композиції з квітів на стінах, одяг дітей... Зрештою, їхня доброзичли вість, цікавість до навчання і подій у світі. Тут усе, як у доброму домі. Тут сваряться й миряться, дружать і закохуються, намагаються вірити і вірять у добро, тут святкують щомісяця дні народження й неодмінно одержують подарунки. Тут люблять солодощі й не сподіванки, сумують, плачуть і хочуть скоріше ви рости. Тут чекають щосуботніх дискотек і мають своїх кумирів... Але, може, найбільше тут думають про тих, хто так чи інакше зрадив їх, коли вони тільки но побачили світ. І — прощають. І ладні відгукнутися на перший поклик. Але, трапляється, що й соромляться своїх батьків. Бо діти ростуть — фізично і духовно, вони засвоюють надбання куль тури свого народу, а батьки, на жаль, залишаються такими, як були. Тюрми та колонії не роблять їх іншими. Вони не здатні відповідати не лише за дітей, але й за себе. І тоді тринадцятирічний хлопчик зізнається виховательці: ’’Краще б мій тато загинув, як герой, а не приходив сюди брудний і п’яний”. Про все думають вчителі, вихователі. Думає Олена Берліна. Як бодай пом’якшити удари долі? Як захистити дитячу душу? Як дати віру й певність: своє власне життя ти збудуєш інакше. Окрім цієї проблеми — тисячі інших. Та, знайомлячись із ди ректором школи-інтернату (до речі, дуже вродлива жінка), я найперше запитала її: ”У вас є діти?” Вона відповіла, що є, дочка. І є онука Даринка, їй лише рік. Я чомусь полегшено зідхнула. На що Олена Бер ліна зауважила: ’’Можна не мати дітей і мати душу. Я знаю таких вчителів. І знаю таких, котрі без міри пестять власних синів та дочок і абсолютно байдужі до чужих. Такі, правда, в нас довго не затримують ся. Тут не можна — щоб без душі...” Справді бо, не можна. Адже платня — мізерна, пільг — ніяких. Але звідси чомусь і не йдуть у при ватні та привілейовані школи, в гімназії, ліцеї. Там вчаться діти нової еліти. Тут... Після закінчення школи-інтернату дівчатка одержують спеціяльність швачок, а хлопчики — деревообробників. А ось Галя Алексеєва вступила до Київського державного уні верситету, дехто вчиться в інституті цивільної аві- яції, в Державній академії легкої промисловости, Леся Дятель — у технікумі прикладного мистецтва, кілька дівчаток — у технікумі готельного господар ства. Отже, кінчається навчальний рік — для вчителів починаються жнива. Так само, як для батьків: кон сультації, додаткові лекції з багатьох предметів, дик тати, твори... ’’Адже це наші діти”. І під дверима 8 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1995 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
