Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
— Ти давно тут? — питаю її, і вона несміло підходить до мене. — Я лише від учора тут. Мені сумно. Але я вже не плачу. Тут тепло й ніхто не кричить. А вдома мама кричала і сварилась. — А де мама тепер? — У тюрмі. Вона вбила тата. — Це, мабуть, хтось наговорив тобі на маму. Все було зовсім інакше... — Ні. Вбила. Я — бачила. І як горілку пили —бачила. — Постарайся забути про це, — каже Любов Руденко дівчинці й пригортає її до себе. А цей ось хлопчик... Білявий чубчик, високе чоло, — вушка як два лопушки. Діти вигукують навперебій: той мріє стати математиком, той — лікувати тварин, той хоче навчитися швидко читати, а ось Володя майже пошепки каже: — А я дуже посередній. — Та ні, — переконує його вчителька. — Ти щодня робиш успіхи. Вже краще лічиш, стараєшся гарно й чисто писати, в тебе охайні книжки й зо шити... — Я — посередній, — вперто повторює хлоп’я. — Мою маму забрали в тюрму, коли я ще навіть не народився. А тепер, коли я виріс, татко мені не пише. Скажіть йому, щоб він написав листа, хоч маленького. Бо мама вже давно не любить мене. І ніхто не лю бить... Згодом Любов Руденко розповідала мені, що є сім’я, котра хоче всиновити хлопчика. Кілька разів його брали до себе на гостину. А це щось не наві дуються. Може, передумали? Адже в подружжя є син... Володя переживає... ”Я був поламав велосипед. Не навмисне, але, може, тому до мене не приходять?” Ярослава: — Мене тітки з інтернату знайшли. Я вся була в лишаях. Вони мене вилікували і одягли в чисте. Мої тато й мама пили горілку. Мамин приятель убив тата. Мама продала квартиру і пропила її. Я не знаю, де тепер мама. Вона забула про мене. Лише три історії з двохсот двох. Відрізняються, може, тільки деталі. Але головне спільне — без батьків. По суті, сироти. Цей дім — школа-інтернат ч. З — їх рідний. У сім літ вони приходять сюди і в сімнадцять — залишають, стаючи студентами універ ситетів, інститутів, учнями технікумів, —як кому вдасться. Скажу відразу: вчителі, вихователі докла дають величезних зусиль, щоб удалося — всім. Щоб кожна доля — збулась. Зрештою, аби кожен вихова нець інтернату став на ноги, чесно заробляв свій хліб і мав дах над головою. А що ж держава? О ні, вона — не мачуха. Але покищо — й не мати. Причин для того — доволі. Проте... Вважається, що інтернат знаходиться на пов ному державному утриманні. Однак воно далеко не повне. Скоріше — скупе. І тільки енергія, воля і добра душа Олени Берліної — як енергія, воля й душа матері в родині — дозволяють цій незвичайній сім’ї бодай покищо жити добре. Або — майже добре. Про це свідчить усе... Килими, натерта до блиску підлога, затишок у кімнатах для забав, білосніжні фі ранки на вікнах, теплі радіятори, композиції з квітів на стінах, одяг дітей... Зрештою, їхня доброзичли вість, цікавість до навчання і подій у світі. Тут усе, як у доброму домі. Тут сваряться й миряться, дружать і закохуються, намагаються вірити і вірять у добро, тут святкують щомісяця дні народження й неодмінно одержують подарунки. Тут люблять солодощі й не сподіванки, сумують, плачуть і хочуть скоріше ви рости. Тут чекають щосуботніх дискотек і мають своїх кумирів... Але, може, найбільше тут думають про тих, хто так чи інакше зрадив їх, коли вони тільки но побачили світ. І — прощають. І ладні відгукнутися на перший поклик. Але, трапляється, що й соромляться своїх батьків. Бо діти ростуть — фізично і духовно, вони засвоюють надбання куль тури свого народу, а батьки, на жаль, залишаються такими, як були. Тюрми та колонії не роблять їх іншими. Вони не здатні відповідати не лише за дітей, але й за себе. І тоді тринадцятирічний хлопчик зізнається виховательці: ’’Краще б мій тато загинув, як герой, а не приходив сюди брудний і п’яний”. Про все думають вчителі, вихователі. Думає Олена Берліна. Як бодай пом’якшити удари долі? Як захистити дитячу душу? Як дати віру й певність: своє власне життя ти збудуєш інакше. Окрім цієї проблеми — тисячі інших. Та, знайомлячись із ди ректором школи-інтернату (до речі, дуже вродлива жінка), я найперше запитала її: ”У вас є діти?” Вона відповіла, що є, дочка. І є онука Даринка, їй лише рік. Я чомусь полегшено зідхнула. На що Олена Бер ліна зауважила: ’’Можна не мати дітей і мати душу. Я знаю таких вчителів. І знаю таких, котрі без міри пестять власних синів та дочок і абсолютно байдужі до чужих. Такі, правда, в нас довго не затримують ся. Тут не можна — щоб без душі...” Справді бо, не можна. Адже платня — мізерна, пільг — ніяких. Але звідси чомусь і не йдуть у при ватні та привілейовані школи, в гімназії, ліцеї. Там вчаться діти нової еліти. Тут... Після закінчення школи-інтернату дівчатка одержують спеціяльність швачок, а хлопчики — деревообробників. А ось Галя Алексеєва вступила до Київського державного уні верситету, дехто вчиться в інституті цивільної аві- яції, в Державній академії легкої промисловости, Леся Дятель — у технікумі прикладного мистецтва, кілька дівчаток — у технікумі готельного господар ства. Отже, кінчається навчальний рік — для вчителів починаються жнива. Так само, як для батьків: кон сультації, додаткові лекції з багатьох предметів, дик тати, твори... ’’Адже це наші діти”. І під дверима 8 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1995 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
