Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЛЮ ДМ ИЛА РОМАНЮ К ’’НІКОЛИ ВЖЕ... НІКОЛИ! — КРИЧУ В ГЛУХУ МОСКОВСЬКУ НІЧ...” Повторимо ці рядки: ’’Ніколи вже... Ніколи!..” Чи ж так важко збагнути, що вони означають? Який біль за ними? Який гнів? Яка надія? Зрештою, кожен із нас може додати щось своє до цього полум’яного ’’Ніколи!” — хто прокляття, хто сльозу, хто моторошний спомин. Адже, оглядаючись на власне минуле, чи не всі ми, українці, відчуваємо, як багато не збулося у нашому житті — й цілої нації, й окремої людини. Не збулося найперше тому, що жили в "дружніх обіймах” великої і неділимої імперії, що мусіли мати себе за молодших, слабших, а часто — й зовсім безсилих. Що завжди ставили нам на карб наше українство, наш ’’буржуазний націоналізм”. Що на Соловках вибивали з нас вільнодумство й нищили волю, а в Сибіру ’’випрямляли малоруський норов”. Страшно згадувати! Але не варто й забувати... Гадаю, й доля Лілії Григорович за сприятливіших обставин склалася б інакше. В ній не було б стількох сумних сторінок... Хоч сказала мені під час розмови: ”Я не тримаю зла”. Справді бо, зі зла нічого не вродиться. Хіба що те саме зло. А нам тепер потрібна Любов. Насам перед вона... Для творення молодої нашої держави. Для будівництва нових взаємин між людьми й народами. Для того, щоб Україна таки збулась... Отже, сьогодні у Лілії Григорович, чарівної мо лодої жінки (очі карі, аж обпікають), дуже багато роботи: вона — депутат Верховної Ради України. Мама шестирічного Нестора й десятилітнього Ро мана, дружина. До речі, всі четверо (чоловік пані Лілії — лікар-стоматолог) покищо мешкають у готелі ’’Київ”, усі четверо сповнені надій на майбутнє... Тож познайомимося з ними ближче. — Пані Лілю, прошу розказати трошки про себе. Хто ви? Звідки? — Народилася в Івано-Франківську. Тато був греко-католицьким священиком, мав парафію на Тер нопільщині. В 49-му його репресували. Відбув 7 років сталінських таборів у Мордовії. Додому повернувся в 56-му, через рік знайшлася на скільки себе пам’ятаю, біля тата завжди почу валася щасливою, захищеною, сильною. Він був інте лігент, аристократ, людинолюбець. Свого часу закін чив Коломийську гімназію, згодом вчився у Відні й Граці, володів сімома мовами... Після проголошення Української Народної Республіки став офіцером Укра їнської Галицької Армії. Не знаю, чи варто казати, наскільки тато любив Україну? Ми з братом були ще малими, а він читав нам Богдана Лепкого, Михайла Грушевського. До того ж писав вірші... — Як і ви? В мене це минає й знову приходить... Але я рада, що поезія не залишає мене. Вона — як ковток чистої води у спрагу. — Але ви обрали в житті зовсім інше... — Так. Коли мені виповнилося п’ятнадцять, ми з братом зосталися самі. Мама наша померла дуже рано. Отже, мусили самі опікуватися собою. Тож по закінченні школи я подала документи до медичного інституту. Вступати довелося чотири роки. І всі чоти ри роки я вперто писала в анкеті — ’’дочка репре сованого священика”. І — чотири рази, зрозуміло, "не добирала балів”. Знайомі радили: напиши, що батько помер, що залишив тебе з мамою... Я обурю валась: "Ні, на ролю Павлика Морозова я не гожусь”. Зрештою, все закінчилося тим, що я три роки працю вала санітаркою в лікарні, потім поступила на під готовче відділення медичного інституту, а вже після його закінчення одержала студентський квиток... Диплом маю з відзнакою. Працювала в обласній дитячій лікарні алергологом. — Які чесноти виховала у вас сім’я? Чого навчили тато й мама? — Найперше — я завжди пишалася і пишаюся своїми батьками. Це щастя, коли дитина має таку можливість! Я безмірно вдячна татові, що він не грався зі мною в хованки й кішки-мишки, а вів дуже поважні дорослі розмови. Я бачила весь фарс, усю бутафорію тодішнього життя — з жовтневими де монстраціями, портретами членів політбюра, збо рами, президіями, співом ’’Інтернаціоналу”. І — всю фальш. Отже, на вулиці існував один світ, удома — інший. Удома, вечорами, мама читала нам ’’Воло димира” та ’’Святослава” Семена Скляренка... У де сять літ ми з братом знали безліч латинських при слів’їв, поезії Франка, Шевченка. Зрештою, справжня історія України не була для нас таїною. Отже, сім’я — це першооснова виховання. Все краще ми беремо звідти. Тож мусимо задля державности України, задля її майбутнього найперше зміцнювати інститут сім’ї. — А ви щаслива в своєму материнстві? — Покищо так... Мої діти — мої маленькі поміч ники. — Тоді що вас привело в політику? — Якщо коротко — палке бажання прислужитися Україні. Як служив їй мій тато — і словом Божим, і працею задля неї. Отож у моєму рішенні бальотува- тися до Верховної Ради не було жодної випадко- ”НАШЕ Ж ИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1995 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
