Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЛЮ ДМ ИЛА РОМАНЮ К ’’НІКОЛИ ВЖЕ... НІКОЛИ! — КРИЧУ В ГЛУХУ МОСКОВСЬКУ НІЧ...” Повторимо ці рядки: ’’Ніколи вже... Ніколи!..” Чи ж так важко збагнути, що вони означають? Який біль за ними? Який гнів? Яка надія? Зрештою, кожен із нас може додати щось своє до цього полум’яного ’’Ніколи!” — хто прокляття, хто сльозу, хто моторошний спомин. Адже, оглядаючись на власне минуле, чи не всі ми, українці, відчуваємо, як багато не збулося у нашому житті — й цілої нації, й окремої людини. Не збулося найперше тому, що жили в "дружніх обіймах” великої і неділимої імперії, що мусіли мати себе за молодших, слабших, а часто — й зовсім безсилих. Що завжди ставили нам на карб наше українство, наш ’’буржуазний націоналізм”. Що на Соловках вибивали з нас вільнодумство й нищили волю, а в Сибіру ’’випрямляли малоруський норов”. Страшно згадувати! Але не варто й забувати... Гадаю, й доля Лілії Григорович за сприятливіших обставин склалася б інакше. В ній не було б стількох сумних сторінок... Хоч сказала мені під час розмови: ”Я не тримаю зла”. Справді бо, зі зла нічого не вродиться. Хіба що те саме зло. А нам тепер потрібна Любов. Насам перед вона... Для творення молодої нашої держави. Для будівництва нових взаємин між людьми й народами. Для того, щоб Україна таки збулась... Отже, сьогодні у Лілії Григорович, чарівної мо лодої жінки (очі карі, аж обпікають), дуже багато роботи: вона — депутат Верховної Ради України. Мама шестирічного Нестора й десятилітнього Ро мана, дружина. До речі, всі четверо (чоловік пані Лілії — лікар-стоматолог) покищо мешкають у готелі ’’Київ”, усі четверо сповнені надій на майбутнє... Тож познайомимося з ними ближче. — Пані Лілю, прошу розказати трошки про себе. Хто ви? Звідки? — Народилася в Івано-Франківську. Тато був греко-католицьким священиком, мав парафію на Тер нопільщині. В 49-му його репресували. Відбув 7 років сталінських таборів у Мордовії. Додому повернувся в 56-му, через рік знайшлася на скільки себе пам’ятаю, біля тата завжди почу валася щасливою, захищеною, сильною. Він був інте лігент, аристократ, людинолюбець. Свого часу закін чив Коломийську гімназію, згодом вчився у Відні й Граці, володів сімома мовами... Після проголошення Української Народної Республіки став офіцером Укра їнської Галицької Армії. Не знаю, чи варто казати, наскільки тато любив Україну? Ми з братом були ще малими, а він читав нам Богдана Лепкого, Михайла Грушевського. До того ж писав вірші... — Як і ви? В мене це минає й знову приходить... Але я рада, що поезія не залишає мене. Вона — як ковток чистої води у спрагу. — Але ви обрали в житті зовсім інше... — Так. Коли мені виповнилося п’ятнадцять, ми з братом зосталися самі. Мама наша померла дуже рано. Отже, мусили самі опікуватися собою. Тож по закінченні школи я подала документи до медичного інституту. Вступати довелося чотири роки. І всі чоти ри роки я вперто писала в анкеті — ’’дочка репре сованого священика”. І — чотири рази, зрозуміло, "не добирала балів”. Знайомі радили: напиши, що батько помер, що залишив тебе з мамою... Я обурю валась: "Ні, на ролю Павлика Морозова я не гожусь”. Зрештою, все закінчилося тим, що я три роки працю вала санітаркою в лікарні, потім поступила на під готовче відділення медичного інституту, а вже після його закінчення одержала студентський квиток... Диплом маю з відзнакою. Працювала в обласній дитячій лікарні алергологом. — Які чесноти виховала у вас сім’я? Чого навчили тато й мама? — Найперше — я завжди пишалася і пишаюся своїми батьками. Це щастя, коли дитина має таку можливість! Я безмірно вдячна татові, що він не грався зі мною в хованки й кішки-мишки, а вів дуже поважні дорослі розмови. Я бачила весь фарс, усю бутафорію тодішнього життя — з жовтневими де монстраціями, портретами членів політбюра, збо рами, президіями, співом ’’Інтернаціоналу”. І — всю фальш. Отже, на вулиці існував один світ, удома — інший. Удома, вечорами, мама читала нам ’’Воло димира” та ’’Святослава” Семена Скляренка... У де сять літ ми з братом знали безліч латинських при слів’їв, поезії Франка, Шевченка. Зрештою, справжня історія України не була для нас таїною. Отже, сім’я — це першооснова виховання. Все краще ми беремо звідти. Тож мусимо задля державности України, задля її майбутнього найперше зміцнювати інститут сім’ї. — А ви щаслива в своєму материнстві? — Покищо так... Мої діти — мої маленькі поміч ники. — Тоді що вас привело в політику? — Якщо коротко — палке бажання прислужитися Україні. Як служив їй мій тато — і словом Божим, і працею задля неї. Отож у моєму рішенні бальотува- тися до Верховної Ради не було жодної випадко- ”НАШЕ Ж ИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1995 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
