Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“ S I X T Y M I N U T E S ” , Д О В Ж Е Н К О , В І Н Г Р А Н О В С Ь К И Й І І С Т О Р І Я Реакція на горезвісну програму “Sixty minutes” була швидка, належно витримана та цілковито оправ дана. Слід особливо звернути увагу на те, що програ ма пішла в етер напередодні приїзду президента України Леоніда Кучми до США. Але навряд чи варто тепер далі розвалковувати справу як тільки реакцію, бо це дає можливість на повторювання наклепів. Потрібен дальший хід. Реакції на дезінформацію за мало. Треба ’’інтелігентної” інформації, яка на свій лад розповідала б про Україну і українців, без пре- тексту іншої розповіді. Тобто, треба, щоб прозвучав наш голос. Нам в Америці не треба пригадувати, що перед уявленням про Україну тут є дві проблеми. Одна — це те, що пересічний обиватель не знає де Україна, а де Уруґвай, ні одна ні друга не цікавлять його, якщо там немає загрозливої йому кризи або якоїсь цікавої сенсації. Друга наша трудність — це те, що спеці- ялісти або не знають, або, більше імовірно, не хочуть знати про Україну як окрему одиницю. Історію України, навіть розповіді окремих родин, трудно передати. Тяжко передати весь жах війни і спорідненого сталінського терору людям нашого віку, для котрих картини сучасної жорстокости по стають перед очими так часто щовечера на до машньому екрані, що насильство стає буденним. Для кожного горе своїх людей близьке і зрозуміле, і хочеться, щоб решта світу сприйняла його так як ми і поділяла його. А для інших наше горе — одне із багатьох нещасть на світі, і тому то, може, й байдуже. Світ не хотів, але і не зумів, усвідомити жаху голоду 1933 року, як і не сприймав вісток про те, як нацисти нищили цілі народи. По Другій світовій війні філософ Анна Арендт, намагаючись якось зрозуміти розповсюдження нищівного терору, писала про сіру буденність зла, про те, як малі люди своєю бай дужістю, примітивним страхом перед втратою дещо вигіднішого життя, не протиставились злу, ховаючись за ширму виконання обов’язку. Та навіть потому, намагаючись передати знання про лихоліття, щоб уникнути його повторення, натрапляємо на обмеже ність терпцю читача чи глядача. Забили мільйон, забили два, трупи при дорозі, біженці на дорозі, концтабори і сибірські ҐУЛаґи, спухлі діти в Ерітреї, пошматовані в Руанді, — скільки можна сприйняти? Глядач виробляє панцир, і змінює телевізійний канал. Радянська система знищила мову світового поро зуміння. Демократія, вибори, націоналізм, громадська праця — всі ці поняття набрали притаманного, со- вєтського зрозуміння, так що тепер говорити про вибори, компроміс чи співпрацю — значить часто мати інше поняття для нас, американців, а інше на сході Европи. А що вже говорити про новітню істо рію, про пережиття Другої світової війни, яка навіки покалічила цілі покоління. Історію народу тяжко передати, особливо коли історія мас, історія простолюддя скомпромітована лжедемократичною риторикою комуністичної псевдо науки. Більш ніж будь-яка інша країна світу, Україна досі не має своєї правдивої історії, сама її не знає і тяжко українцям передати — особливо у засобах масової інформації — весь героїчний трагізм народу в нашому столітті. Найчастіше українці, як всі обездо- лені групи звичні це робити, реагують на інформацію, чи частіше навіть на дезінформацію про себе. Рідко коли вдається просунути просто розповідь про Укра їну, а особливо про її новітню долю. Реакція на дезінформацію, як от справа останніх “Sixty minutes”, на жаль, також дає нагоду на продовження тієї де зінформації, а не завжди на спростування. Спросту вання, на жаль, можуть і надати довшого життя наклепам. Найкраще спростування — це представлення самих себе, своїми словами, просто сказати про Україну і українців. Але як це зробити, коли увага глядача примхлива, коли глядач не знає історії та географії навіть своєї власної країни і, щобільше, не думає її вивчати. Є вже один готовий спосіб — майстерний монтаж Довженкового ’’Щоденника” з часів Другої світової війни з його власними кадрами того часу. Як рідко коли, Довженко і його кіно оператори схопили весь трагізм війни, всю силу німецької навали і перфідність партійних провідників, яких немає на кадрах, але які фігурують у словах Довженка. Сама проза Довженка нарівні найкращих вдумливих та чітких репортажів не вимагає ані пояс нень, ані змін, просто треба вдалого перекладу на англійську мову, і маємо готову програму. Сталін заборонив висвітлення Довженкових во єнних кадрів, а про ’’Щоденник”, на щастя, не знав. Микола Вінграновський, який ще встиг знати Дов женка, закінчив працю над поєднанням кадрів двох Довженкових фільмів зі ’’Щоденником”, створюючи як історичний, так і мистецький твір про долю укра їнського народу в горезвісні сорокові роки нашого століття. Цей фільм Довженка, ця праця Вінгранов- ського, як рідко що, надається на американську авдиторію. Маємо справді рідкісну нагоду майстерно і правдиво представити долю України її власним голосом. Чи знайдеться гідний перекладач тих двох голосів трагізму і героїзму сучасної України на мову нашої країни? МАРТА БОГАЧЕВСЬКА-ХОМ’ЯК 8 ’НАШЕ ЖИТТЯ”, СІЧЕНЬ 1995 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
