Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ліс, і цвіла вона розкішно, китиці цвіту, наче добрі соняхи, висіли над нами. Але пахнув цвіт бузиновий духом сірчаним, пекельним. І скалилися до нас із кущів бузини тварі косьматі дідьків та мар. Тади вилетіли з шалини коти крилаті і закружляли над нами з нявкотом голодним. Але випливло з-за гори Воронової оболоко туману, і зграя котів крилатих шуганула в бакай. І перейшли ми по кладці вузькій мертву ріку Білорічицю, і відкрилася очам нашим гора Вишнева. І було підгірря її, де ми донедавна сіно косили на левадах, лісом молодим заросле. І вийшов з лісу того лось величезний, з двома головами, а на обох головах його — роги лапаті. І зирнув лось на нас, людяк, сумними очищами, і заревів тужно, у два голоси, аж мороз по шкірі. Але уже проминали ми лісок, уже ми на Вишневу гору, де могили родителів наших, сходили. І шурхнуло з-поміж могил, травою зарослих, стадо свиней із псиними головами, скоти лося яно в глинище і гавкало одтуль. Але ми уже на шпилі гори стояли. І відкрилася із шпиля гори Вишневої очам нашим зболеним пустеля зелена, в долині, де Пакуль одвіку був. А над пустелею зеленою висіла туча вороння чорного, а крила у них — як у коршаків, а дзьоби у них — серпаті. І тольки над церквою пакульською вікнина чистого неба синіла, обминало її вороння. І гомоніла церква, вивершена маківками блакитними та хрестом золоченим, гомоніла церква з небом — як жива. І розбрелися ми по кладовищу на горі, кожен — у гості до предків своїх. А Мохнач поклав у траву ящичок, яким той атом проклятущий чуть, та й каже: ”Ого, як стукає! Люди добрі, се місце — для мертвих, а не для живих, не можна нам туточки довго буть”. А я йому і одвічаю: ”То не атом, синку, стукає, то стукають до нас із гробів родителі наші, гніваються яни, що ми земельку родну прошухлювали, Краю нашого не вберегли. А ще Нестор Семирозум людяк навчав, як батьки свідчили: душі наші, чи на землі яни, чи вже на небі, живі доти, допоки жива душа Краю нашого”. Опечалився Андрон Мохнач од слів моїх, а далєй і мовить: ’’Нема Пакуля, се правда. Але є і вічно буде Край наш. І хто зна: мо, сяя рана незагойна зробилася, аби ми, сліпі й глухі дотуль, прозріли”. І набалакалися люди пакульські з предками своїми, коло могил рідних. А тоді зійшлися вони на шпилі гори Вишневої, щоб спільну учту по мертвих справити, як це одвіку велося. І згадували вони життя своє і батьків своїх, коли ще Пакуль був, згадували, що доброго в тому житті було, бо що поганого було, те й саме ніколи не забудеться. І скумасно нам думать було, що нема усього того уже і не буде ніколи, і Пакуля нашого нема. А вже сонце за ліси Синявські опускалося, у чорну хмару пірнало. І звелися ми на ноги, щоб спішити в берег, до катера. Але зблиснуло в хмарі чорній, кошлатій, над лісами Синявськими шість очей вогнистих, жалких. І виплив з хмари зміюка крилатий, з трьома головами на довгих шиях. І летів він, кри лами вимахуючи, над пустелею зеленою у бік церкви пакульської, і три голови його вогнем дихали. І вже язики вогню того маківки церкви лизали. І серця наші трохи не лопалися од горя, вдіяти ж ми нічого не могли. Аж тут зітхнула тяжко гора Вишнева, на шпилі якої ми стояли, і застогнала земля пакульська од подолля Крукової гори до круч над Невклею. І одділилася церква наша од землі, на якій одвіку височіла, і в небо, сонцем привечірнім підчервонене, стрімко злетіла. Виписав зміюка крилатий коло над зеленою пустелею, де Пакуль колись був і зник у хмарі чорній без сліду. А церква злітала все вище й вище, аж покуль, у небесах верхніх, над Краєм нашим, до життя нового розбудженим, зорею ясною засві тилася. І молилися люди пакульські, згорьовані, до зорі нової. І душі їхні, вогнем обпалені, відкривалися до небес довірливо, як квіти до сонця. У надії своїй останній... 1985—1990, Київ — Халеп Володимир Дрозд, ’’Листя землі”, 1992. Текст, який ви прочитали — це останній розділ відомого літописного роману ’’Листя землі” (1992) Володимира Дрозда. Автор написав свій роман на підставі зібраного впродовж кількох десятиліть спогадового матеріялу з багатьох областей України, що його він опрацьовував у 1985— 1990 pp. та зльокалізував недалеко Чорнобиля на Поліссі. Основою ро ману, за словами самого автора, є ’’поривання і надії, думи, досвід життя, трагічний, духовний пошук народу”. Роман віддзеркалює життя україн ського народу в його різних прошарках впродовж ста років — від 1880-их по 1980-ті — з усіма катаклізмами цього періоду. В дев’яту річницю Чорнобильської катастрофи хай цей заключний акорд, повний болю, туги і надії на краще завтра України, пригадає всім нам, що людина повинна берегти все те, що було нам подароване Творцем: рідну землю, природу, мову і культуру свого народу. А. Г. Г.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
