Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Зростаюча свідомість українського села переля кала поляків до тієї міри, що в 1938 році вони почали розв’язувати різні українські організації. Не минула ця доля і СУ. Однак українське жіноцтво не здалося, і на місці СУ заложило Товариство княгині Ольги, яке мало "харитативні” цілі. Цього Товариства польська влада вже не могла заборонити, бо це було б проти постанов міжнародних конвенцій, сиґнатором яких була і Польща. Під новою назвою коломийські жінки продовжували свою шляхетну працю. У 1939 р. прийшов кінець Польщі, і Галичину зайняло совєтське військо, а в 1941 році — німці. Десять днів у Коломиї була українська влада, і мама разом з іншими колишніми союзянками відчи нила кухню для української поліції, а відтак в тій кухні харчувалися люди, що потерпіли від повені, і старші віком, які не могли самі прохарчуватися. Восени 1942 року батько зі всією родиною переїхав до Львова. Мама зразу ж включилася до громадської праці при Крайовому допомоговому ко мітеті. Багато людей тоді потребували допомоги. У німецьких шпиталях лежали сотні поранених вояків Червоної армії — німецьких полонених, серед яких було багато українців. їх відвідували жінки Львова, а між ними і мама. Полонені раділи, що галицькі українці про них не забувають. Згодом стали при їжджати втікачі зі Східньої України. Треба було і ними зайнятися, забезпечити їх мешканням та про харчувати. Таку опіку вони знайшли в українських родинах, включно з нашою. На весні 1944 p., коли почала наближатися до Галичини Червона армія, наша родина залишила рід ний край і переїхала спершу до Криниці, а опісля через Словаччину до Німеччини. І тут мама знайшла поле для громадської діяльности. Вона відвідувала молодих хлопців та дівчат, примусово вивезених на роботи до Німеччини, т. зв. ’’остів”. Для них влаш тувала з іншими жінками Святий Вечір та обдарувала їх подарунками. Це було зворушливе пережиття для цих молодих людей. Після закінчення війни 1945 року, по довгих мандрах ми опинилися в таборі втікачів у місцевості Віллінґен, недалеко Ульму. В таборах громадське життя йшло повним ходом. Відновився і Союз Укра їнок під назвою Об’єднання Українських Жінок, член кою якої стала і мама. ОУЖ займалася тоді, в першу чергу, організацією дитячих садочків, влаштуванням імпрез, читанням рефератів, опікою над самітніми дівчатами. У 1949 році почався новий етап нашого життя, коли ми залишили Европу і переїхали до США. Тут існував уже добре розвинутий СУА під проводом Олени Лотоцької. З її ініціятиви постав 71 Відділ СУА в Джерзі Ситі у 1958 р. На основуючих загаль них зборах вона стала заступницею голови, у 1959 р. головою відділу. Цей відділ вона провадила до 1959 року, до часу, коли переїхала жити у Вігокен, на північ від Джерзі Ситі. У травні 1968 р. на ювілейнім святі 71 Відділу виголосила доповідь про його 10-літ- ню діяльність. На цім святі одержала грамоту почес ного членства відділу. Але ще яких п’ять років зали шалася активною членкою цього відділу. Життєва мандрівка мами продовжувалася. В 1964 році, разом з родиною найстаршої дочки, вона переїхала до Мурставну, Нью-Джерзі. Хоч вже членом Відділу СУА в поблизькій Філядельфії не могла стати, все таки підтримувала досить тісний зв’язок з деякими членами, брала участь у конвенціях, зборах, імпрезах та харитативних акціях. У жовтні 1969 р. помер батько, і в 1972 році мама переїхала жити до ’’Вознесіння” у Філядельфії, бо хотіла залишитися незалежною, а також могти спілку ватися з людьми її покоління та бути близько нашої церкви. Незважаючи на прогресуючу сліпоту та артрит, допомагала як могла більш немічним, ніж вона, та цікавилася громадським життям. У 1983 році у Філядельфії мама брала участь у відзначенні 65-ліття створення УГА як найстарша віком учасниця Визвольних змагань. Коли у 1987 році переїхала до своєї дочки Олі в Бетлегем, Па, що є активною членкою місцевого Від ділу СУА, мама і там у свої 93 роки цікавилася його діяльністю. Тепер мама живе з найстаршою дочкою в Муреставні, Нью-Джерзі. З нагоди маминих 100-их уродин родина зібра лася для відзначення цієї події. Родина велика: три дочки з чоловіками, чотири внуки та шість внучок, чотири правнуки та дві правнучки. І майже всі приїхали, щоб висловити свою любов та подяку своїй матері, бабуні, прабабуні та сеньйорці родини Фе- динських та Білозорів. Присутніми були також деякі дальші рідні та приятелі. Надійшов привіт навіть від президента США Билла Клінтона та його дружини. З маминої численної безпосередньої родини залиши лася ще 91-літня сестра Юлія, яка живе у Львові, та племінники і племінниці уЛьвові, Косові і в Білорусі. Кількість сеньйорок українського жіночого руху щораз меншає. До якоїсь міри, завдяки їх зусиллям та посвяті, наш народ іде до кращого, але, на жаль, вони та їхня праця йдуть в забуття. Тому звертаємося до відділів та окремих членок СУА — не забувайте про них! Згадка у пресі чи карточка буде для них разрадою, часто в самоті. А спомини про їхню пі онерську працю в публіцистичних чи в наукових тво рах будуть для них найкращою нагородою та доро говказом для тих, що повинні прийти їм на зміну. Д очки Наталка Коропецька, Оля Цегельська, Оксана Коропецька. 16 ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1994 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
