Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
правили поетову музу до Краснопресненської тюрми в Москві. На другий чи третій день перебування в загальній камері нею зацікавився... — А в тім, розкажіть про це самі, пані Маріє. — Гаразд. Рік у Києві я чекала вироку — так і не дочекалася. І ось я в Москві. Раптом заходить до нашої камери начальник тюрми і питає: ’’Хто тут на ’С ? ” На ”С ” було кілька жінок, але коли я назвалася: ’’Сосюра", він захитав головою, відвів мене вбік і сказав, що зі мною хоче зустрітися сам Лаврентій Берія. ’’Підготуйтесь до виходу, ми вас маємо завез ти до лазні, вдягнути, взути, одне слово, причепурити до такого відповідального побачення” —додав і вийшов. Я отетеріла: ’’Боже, Берія?! Оцей, що пас мене очима на прийомах у Сталіна?! Що мені робити? Де захисту шукати? До мене підбігли студентки Київського університету філософського факультету, які теж чомусь опинилися зі мною в камері, я їм розповіла про суть розмови, а вони тоді мені в одно: ’’Маріє Гаврилівно, рідна наша, ми вас знаємо, лю бимо, благаємо, не йдіть на ту зустріч до ката. Берія — садист, сексуальний маніяк! Скільком жінкам він зіпсував життя! Скількох загнав на той світ, наситив шись. Тікайте звідси! Завтра виїжджає поїзд із ареш тантками на Сибір, нас теж забирають. Ублагайте начальника тюрми взяти і вас, інакше ви пропали!" Мене не треба було благати, я все й так розуміла. Я скористалась знайомством з начальником тюрми, знайшла його, попросила його відправити мене пер шим поїздом, який ітиме з Москви. Мені таки повезло! Коли я себе назвала, він згадав свого земляка Воло димира Сосюру, і погодився допомогти. Прізвище мого рятівника я запам’ятала: Биков! Якщо він живий — цілую йому руки!”.... І потяглися табори. Караганда. Карабас. Чурбай- Нура. Кемерово... Вона була не людина, а N X— 858, вибитий, де тільки можна, на вбрані. І навіть на взутті. Вона була безіменною істотою, з якої зну щались, як хто хотів, однак усе витримала, вижила, не розтоптала власної людської (і жіночої також) гідности, берегла себе для сина, чоловіка, знала, що буде їм потрібною. На важких стежках табірного життя познайоми лася з багатьма прекрасними жінками, гідними доч ками України, мужність яких підтримує її і в ниніш ньому такому непевному житті. — Я ніколи не забуду сестри Степана Бандери Володимири Бандери-Давидюк. Ми з нею в таборі були не довго, але поріднилися, як сестри, — з хвилюванням розповідає пані. — Якось у пориві щирости, відвертости вона повела мене за барак, зняла з грудей ладанку, щось там у ній попорпалася — і витягла звідти медальйончик з фотографією Степана Бандери. За нього вона постраждала, але з вірою в нього, його ідеали витримувала все, що підносила доля. Україна для неї, як і для брата, стала над усе. Вона була глибоко віруючою люди ною, чоловік її, Давидюк, був священиком. І мене вона навернула у віру. Минуло багато літ, а я й досі часто запитую себе, чому ця гарна жінка довірилась мені, показала найпотаємніше? — А чи знали ви, пані Маріє, що робили партійні ідеологи з Володимиром Сосюрою після вашого арешту? — Трохи знала, а чого бракувало — уява до мальовувала. І безпомильно! Я там малювала собі ситуації, які насправді розгорталися в Києві навколо вірша "Любіть Україну”. Бути дружиною поета я навчилась!.. І незабутнє для Марії Сосюри 25 вересня 1954 року, коли її звільнили й відпустили до Києва. Куди прибула 8 жовтня. — Коли Володимир дізнався, що я зупинилася в сестри, влетів у помешкання, кинувся мені до ніг — і став їх цілувати. Ми обнімались і довго й тяжко плакали. Він цілував мої коси, вії, очі, вуста, а потім ухопив на руки, вийшов на вулицю — і задихаючись, ніс мене, як дівчинку. Я почувалася щасливою. А він, несучи мене, шепотів рядки: Ти вернулась, н ар еш т і, вернулась, мов ж и т т я ус м іх н у л о с ь мені, і д уш а для л ю б о в і проснул ась , я к до со н ц я зем ля навесні... Коли м о ж н а од горя про сн ут ь ся , значит ь, м о ж н а р а д іт и ізнов. Знов п іс н і м о ї з серця п ол л ю т ься про м о ю н е п о в т о р н у лю бов. Справді, останні десять літ подружнього життя були роками неповторної любови. А потім Володи мира Сосюри не стало — і вона лишилася зі своєю святою любов’ю на самоті. З пам’яттю про нього, з його поезіями їй легко. Мріє про дім-музей Воло димира Сосюри — такий, як Тичини, Рильського, Бажана. 3. — Ладанка — маленький мішечок, в якому носили талісмани. 10 ’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1994 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
