Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ГАННА-ГАЛЯ ГОРБАЧ. Н Е Т І Л Ь К И Т О Р О Х З К А П У С Т О Ю ” ... Коли наша родина в 1959 р. у зв’язку з розбу довою славістичної науки переїхала жити з універси тетського містечка Марбурґ до Франкфурту над Майном (не на Майні!), ми надіялися в першу чергу на якесь більш-менш згуртоване українське громад ське життя, на можливість наших дітей спілкуватися з українською молоддю, на впорядковані парафіяль ні відносини, бо тоді жили у цьому місті та околиці близько 100 українських родин... На жаль, всі ці наші сподівання розвіялися досить швидко, і мій енер гійний чоловік вирішив, що я повинна взятися за ’’шкілку”, інакше вся шкільна дітвора дуже скоро зовсім знімчиться. Отож тягнувши своїх власних дітей до ’’шкілки”, що знайшла приміщення в німецькому католицькому садку біля церкви, де двічі на місяць відбувалися відправи для греко-католиків, вчила я дітей говорити, писати, читати, співати, танцювати... Було їх 25 у віці від 6 до 16 років. Справляли ми також якісь різдвяні ’’чайні вечори” з деклямаціями та співами. Вбирали спершу дітей в імпровізовані строї, головно з моїх родинних запасів. Опікувалися матеріяльно шкілкою пані з ОУЖ в Мюнхені, а також ЦПУЕН. І от однієї днини, десь у полудневу пору, стояла перед нашими дверима розгарячіла пані з валізкою, а її першими словами були нарікання, що наша вулиця має якісь ненормальні числа, бо вона вже майже годину ходить по ній і не може знайти наш нумер... Була це пані О. Сулима-Бойко, голова ОУЖ на початку 1960-их років. Думаю, що ця пригода з непотрібним ношенням валізки в особливо теплий весняний день її дещо навчила: зголосити заздалегідь свій приїзд, щоб хтось вийшов на двірець по неї, а не робити "сюрпризні” візити... Наміром пані О. Сулими- Бойко була не так ’’інспекція” шкілки, як радше за кладення клітини ОУЖ у Франкфурті, що при струк турі тодішнього складу жіноцтва української громади там було неможливим (про цю сторінку громадсь кого життя, може, колись поділюся спогадом, який не надається на "ювілейну” річницю). Переглядаючи в мене деякі знімки, що ми мали з різних зорганізованих "свят”, пані О. Сулима-Бойко висловилася дуже критично про строї, в які була вбрана дітвора. Найбільше її роздратував фартушок нашої доні Катерини, фартушок з чотирма пасмами різних взорів і ’’френзлями” внизу. — Та це ж "пано”, а не фартушок до строю, це ви собі можете на стіну повісити, а не вбирати дитину в таке... Мене ця заувага досить роздратувала, бо фарту шок вишила моя мама за моделем, в якому була зфотографована моя прегарна тітка Ганна Горда ще десь на початку нашого століття. — А щоб ви знали, як виглядає український сти- левий стрій, я попрошу Лідію Бурачинську, щоб вам висилала журнал ’’Наше Життя”, що його вона ре- даґує в Америці, — заявила пані О. Сулима-Бойко категорично, абсолютно не погоджуючися з моїми аргументами, що діти нашої шкілки переважно га лицького походження, а там, відомо ж, по селах дівчата носили фартушки з ’’френзлями”... Десь місяць після цієї розмови я отримала перше число ’’Нашого Життя”, а також листа від пані Л. Бу рачинської, в якому мене переконувала, що конечно треба плекати стилеві строї і т. д. Я собі думала: ’’Вам добре говорити про стилі, які встановили пані, що студіювали чи любувалися етнографією. Мали б ви, однак, конкретно до діла з дітьми, що походили частково з асоціяльних відносин, або з родин, шо живуть зі СОЦІАЛЬНОЇ опіки, то забули б про ’стилі’...” І так, почало приходити "Наше Життя” в хату. Мій чоловік, мабуть, вперше тримав жіночий журнал в руках, і десь після кількох чисел впало його ’’кри тичне” слово: ”Та це чистий cicer cum caul і (горох з капустою)”. Згодом назбиралося коло ЗО річників у нашому журнальному магазині, мій дуже вимогливий щодо друкованого слова чоловік дешо змінив свої погляди, бо коли надходить журнал, то охоче читає той чи інший спогадовий матеріял. "Формула” (це вислів нашої дочки Катерини, редакторки багатоти ражного французького ’’жіночого” тижневика) жур налу саме добра для українського жіноцтва за оке аном: відзначення важливих дат з історії культури, етнографічний матеріял до того чи іншого свята року, мемуаристика, звіти з діяльности на міжнародній арені, а також з власних більших і менших структур, належна увага до праці клітин, соціяльне заанґажу- вання, сторінка для дітей і т. д. А оце недавно один німецький бібліограф, що готує третій том бібліогра фії краєзнавства Буковини (збирає німецько-, ру- муно- і україномовний матеріял), для якого я час од часу перекладаю назви відповідних статтей і кни жок, пише мені: ’’Незабаром я повинен закінчити свою тритомову бібліографію Буковини, але маю ще один клопіт: десь за океаном має виходити такий журнал ’’Наше Життя”. Там мав бути також матеріял про Буковину. Чи Ви знаєте, хто міг би в Европі мати річники цього журналу? Тільки прошу Вас, не радьте мені звертатися до редакції, я це вже робив 10 років тому і ніхто мені навіть не відписав...” І що мені, при всій навантаженості, робити, як не взятися за пере гортання складених річників? І ті статті не будуть ні про горох, ні про капусту, а про Ольгу Кобилянську та інші буковинські матеріяли... ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, СІЧЕНЬ 1994 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
