Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
дом княжим, з дружинниками вірними. А за княжим двором, за боярами — люду ж, люду хрещеного! Всі князівну в останню путь відпро ваджують, за любов її щиру пошаною дякуючи. Тільки няні Евпраксії серед люду нема. Не має старенької і серед бояринь. Стрімким спуском,** що за княжим двором від хреста Апостола Андрія*** починається, квапиться Евпраксія на ’’Боричів взвіз”, до ха тини малої добивається. Відчиняє двері стар- чоловік. — Не турбуй, жінко, сина стуком-грюкотом: працю пильну кінчає він, та ще й квапиться. Аж на одвірки сперлась Евпраксія. Зітхання з грудей на волю пташкою вирвалось. — Дяка Пречистій! В дому Кирило!... Я про хати іду... — Де ж би був? — дідуган плечем знизує. — А прохати — злий час, жінко, вибрала: шкіри мне мій Кирило. Дванадцать враз виминає їх: на сириці-ремені — цмочище ними в’язати. А з світлиці — голова розкуйовджена вигля нула, працею квапною розрум’янена. Дитячим усміхом обличчя освітилося. — Нема коли! — до няні озивається. — На Змія час! Та й з хати вибіг вже. Біжить-летить, на ногах міцних коливаючись. Жмут з сириці рем- нів на рамено закинувши. Навперейми бере — не до проводу. А з Дніпрових хвиль — голова підводиться. Немов кінська велика, а зелена — як жаба, губи язиком роздвоєним облизує. Та ще дві голови, за першою виставила. Кинув ремні Кирило на березі. Підтяг очкур, на руки плюнув, ногами вперся в пісок. — Миритися чи битись? — Змій глузливо озивається. Сам не ворушиться. Лише кінець хвоста, як кіт сердитий звиває-скручує. — Де вже з тобою, з паганцем, миритись? Битись іду! Але Змій аж сичить від сміху. — Лінощі розморили мене. Бач, день ясний який... Тільки лежати та грітися! — Я тебя підведу! — до Змія Кирило набли зився. — Чи ж подужаєш? Ліпші за тебе були... І вигідніше на піску вкладається. Таж не витягся ще, як вхопив Кирило за шкіру лускату. Мне в руках, як ті шкіри волові. Скочив Змій. Спінив хвилі хвостом. Високим стовбом вгору воду метнув. Всі дев’ять голів на Кирила намі рює, вогнем дихає, отрутою кидає. Таж дмухнув Кирило, напружився. Дмухнув вдруге — й відхилив вогонь. Отруя Змієві на лапи когтисті дощем падає. Реве Гад, як сто турів ранених. Не від болю реве — з гніву- ганьби пекучої. А з гори співи на діл вже стеляться, ладаном повіяло, близько провід! Кирило сирицю вхопив, ”у три ременя” міцно скручену. Розмахнувся вільною рукою. І накинув на всі на дев’ять голів. Тай затяг петлю. Аж Гад очі вирячив. І впав у воду. Немов гора обва лилася. Захропів, захарчав — і по Гадові!... Вихопив ніж Кожум’яка, що ним шкіри від міздри обчищує. Розпоров Змієві черево. Шкіру стегає міцну, лускату: — Буде дружині княжій на тарчі-щити! Та вже люд хрещений Кирила обступає. Володимир наперед викрочив. Словом ласка вим до Кожум’яки озивається: — Не знаю наймення твого, ні роду-пле- мени. Але кличу тебе, богатирю, до столування. Людмилу-ж, князівну-доньку, за дружину, пере- можче Цмока, дістанеш... Низенько Кирило князеві вклоняється. — Не карай, ясний князю, за слова зухвале! Не богатир я, — смерд простий, неотесаний... За ласку володарську твою — спасибі тобі. Але ж князівну ніяково мені за жінку мати! Показує руки мозолисті: — Де ж князівні таку руку подати! І з ганьби-упокорення смертю загинула б донька твоя, коли б довелося їй кулешу варити, смер- дову одежу випрати... — Не потрібуватиме! — всміхається Воло димир. — Віднині бо боярином ти станеш... — Бояр маєш, княже-господине, й без мене безліч! А Кирила Кожум’яку одного. Чим був — тим лишуся, ясний володарю. Коли ж княжою ласкою слугу свого обдаруєш — прошу милости цієї: щоб оселя моя — доки Київ Київом — Кожум’яками прозивалася. Щоб рід мій про те пам’ятав, з якого кореня вийшов,... й чим ли шиться навік — хоч би й як ласка княжа його обдаровувала. "Легенди старокиївські", Прага, 1943. *юга — сухий, гарячий вітер (старе слово). “ "Спуском” — звалися в Києві дуже стрімкі вулиці з гори додолу. *Леґенди говорять, що св. Ап. Андрій Первозваний по ставив хрест, де нині Андіївська церква. ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 1993 35
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
