Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
дом княжим, з дружинниками вірними. А за княжим двором, за боярами — люду ж, люду хрещеного! Всі князівну в останню путь відпро ваджують, за любов її щиру пошаною дякуючи. Тільки няні Евпраксії серед люду нема. Не має старенької і серед бояринь. Стрімким спуском,** що за княжим двором від хреста Апостола Андрія*** починається, квапиться Евпраксія на ’’Боричів взвіз”, до ха тини малої добивається. Відчиняє двері стар- чоловік. — Не турбуй, жінко, сина стуком-грюкотом: працю пильну кінчає він, та ще й квапиться. Аж на одвірки сперлась Евпраксія. Зітхання з грудей на волю пташкою вирвалось. — Дяка Пречистій! В дому Кирило!... Я про хати іду... — Де ж би був? — дідуган плечем знизує. — А прохати — злий час, жінко, вибрала: шкіри мне мій Кирило. Дванадцать враз виминає їх: на сириці-ремені — цмочище ними в’язати. А з світлиці — голова розкуйовджена вигля нула, працею квапною розрум’янена. Дитячим усміхом обличчя освітилося. — Нема коли! — до няні озивається. — На Змія час! Та й з хати вибіг вже. Біжить-летить, на ногах міцних коливаючись. Жмут з сириці рем- нів на рамено закинувши. Навперейми бере — не до проводу. А з Дніпрових хвиль — голова підводиться. Немов кінська велика, а зелена — як жаба, губи язиком роздвоєним облизує. Та ще дві голови, за першою виставила. Кинув ремні Кирило на березі. Підтяг очкур, на руки плюнув, ногами вперся в пісок. — Миритися чи битись? — Змій глузливо озивається. Сам не ворушиться. Лише кінець хвоста, як кіт сердитий звиває-скручує. — Де вже з тобою, з паганцем, миритись? Битись іду! Але Змій аж сичить від сміху. — Лінощі розморили мене. Бач, день ясний який... Тільки лежати та грітися! — Я тебя підведу! — до Змія Кирило набли зився. — Чи ж подужаєш? Ліпші за тебе були... І вигідніше на піску вкладається. Таж не витягся ще, як вхопив Кирило за шкіру лускату. Мне в руках, як ті шкіри волові. Скочив Змій. Спінив хвилі хвостом. Високим стовбом вгору воду метнув. Всі дев’ять голів на Кирила намі рює, вогнем дихає, отрутою кидає. Таж дмухнув Кирило, напружився. Дмухнув вдруге — й відхилив вогонь. Отруя Змієві на лапи когтисті дощем падає. Реве Гад, як сто турів ранених. Не від болю реве — з гніву- ганьби пекучої. А з гори співи на діл вже стеляться, ладаном повіяло, близько провід! Кирило сирицю вхопив, ”у три ременя” міцно скручену. Розмахнувся вільною рукою. І накинув на всі на дев’ять голів. Тай затяг петлю. Аж Гад очі вирячив. І впав у воду. Немов гора обва лилася. Захропів, захарчав — і по Гадові!... Вихопив ніж Кожум’яка, що ним шкіри від міздри обчищує. Розпоров Змієві черево. Шкіру стегає міцну, лускату: — Буде дружині княжій на тарчі-щити! Та вже люд хрещений Кирила обступає. Володимир наперед викрочив. Словом ласка вим до Кожум’яки озивається: — Не знаю наймення твого, ні роду-пле- мени. Але кличу тебе, богатирю, до столування. Людмилу-ж, князівну-доньку, за дружину, пере- можче Цмока, дістанеш... Низенько Кирило князеві вклоняється. — Не карай, ясний князю, за слова зухвале! Не богатир я, — смерд простий, неотесаний... За ласку володарську твою — спасибі тобі. Але ж князівну ніяково мені за жінку мати! Показує руки мозолисті: — Де ж князівні таку руку подати! І з ганьби-упокорення смертю загинула б донька твоя, коли б довелося їй кулешу варити, смер- дову одежу випрати... — Не потрібуватиме! — всміхається Воло димир. — Віднині бо боярином ти станеш... — Бояр маєш, княже-господине, й без мене безліч! А Кирила Кожум’яку одного. Чим був — тим лишуся, ясний володарю. Коли ж княжою ласкою слугу свого обдаруєш — прошу милости цієї: щоб оселя моя — доки Київ Київом — Кожум’яками прозивалася. Щоб рід мій про те пам’ятав, з якого кореня вийшов,... й чим ли шиться навік — хоч би й як ласка княжа його обдаровувала. "Легенди старокиївські", Прага, 1943. *юга — сухий, гарячий вітер (старе слово). “ "Спуском” — звалися в Києві дуже стрімкі вулиці з гори додолу. *Леґенди говорять, що св. Ап. Андрій Первозваний по ставив хрест, де нині Андіївська церква. ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 1993 35
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
