Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
від столика ’’Фльори” — модної ’’екзистенціяльної” каварні — чую, наче б хтось мене кликав. Оглядаюся — Іванка! Елегантна як завжди, причесана й "макі- йована” на останню моду, сидить при каві й цигарці, а біля неї торчить висока й тоненька, як вона сама, парасолька. — Що ти тут робиш? — ставлю недоречне запитання. — Чекаю на тебе, ти ж написала, що хочеш мене бачити... — Але ж ти не відписала й не визначила ні місця, ні часу... — Та це зовсім непотрібне! Ми все таки зустрі лися... І говори з нею! Вона й не подумала, що до нашої церкви можна добиратися різними дорогами, але я вже про те не говорила, радіючи зустріччю. А це ж так багато важить на еміграції... І через те нам так легко порозумітися, навіть без визначення часу й місця... Ми випили каву, перекидаючися вістками про здоров’я (вона перенесла важку операцію), про ’’За куток” (”усе валиться, направляти треба, а грошей бракує”), про моїх дітей (уже великі ’’панянки”) та про найновіші події у Парижі. Врешті я приступила ”до речі властивої”: — Скільки часу можеш мені присвятити і куди йдеш? — Я тепер вільна до 5-ої. Можемо трохи пе рейтися понад Сеною... Або знаєш що? Ходи до мене, я буду розкладати свої речі й тоді собі поговоримо. — А де ж ти зупинилася? — На рю де Сен... — Та це ж недалеко! Тут мешкає чемпіон Парижу зі шахів українець Степан Попель, пригадуєш? Була ти колись в них? — Була. Саме тоді, коли він помирився зі своїм колишнім ’’суперником” Павлом Шевчуком, після виїзду ’’Доньки” Терлецької... — То це була для них добра нагода випити... — Скажи радше: ще одна нагода, бо ж вони обидва завжди вміли її знайти... Отак пригадуючи ’’золоті” післявоєнні часи у Парижі, куди ми всі, найновіші ’’емігранти”, добилися різними правдами й неправдами і жили тут більше гарячим бажанням виявити світові "правду про Укра їну”, ніж хлібом насущним "на картки”, — ми з Іванкою добилися до її хати. Оригінальна й трохи несамовита Іванка — не може мешкати як звичайний смертний у звичайному будинку чи готелі. Ми пристанули перед ґалерією Ремона Дункана, де я інколи затримувалася, пере ходячи цією вулицею. Думала я, що й Іванка зу пинилася з цією самою метою: оглянути великий портрет сивоволосого й довгобородого старця з чолом, перепоясаним золотою стрічкою на грецький лад, у довгій білій саморобній, теж грецькій, туніці. — Це хто такий? Як думаєш? — запитала я отак собі. — Нічого не думаю. Це — Ремон Дункан, власник цієї Галерії... — Чи він часом не родич тієї акторки чи танцю ристки, як її... — Тієї самої — Ізидори Дункан! Вона вже давно померла, а ось він у свої 82 роки ще зовсім бадьорий. І хоч виглядає як аскет, бо ж веґетаріянець, це ніяк не перешкоджає йому малювати, різьбити, писати поезії, ткати власноручно чудові грецькі тканини, дуже подібні до наших, шити собі сандалі, друку вати... — А звідки ти все це знаєш? — Я ж тут мешкаю! Я заніміла й остовпіла. А Іванка тим часом від чинила зі скреготом важкі двері Галерії і пропустила мене наперед, знявши з цвяха величезного ключа. Ми перейшли вузький коридорчик і стали перед залізними кованими воротами, які відчинялися саме цим великим ключем. Далі ми мандрували великими залями з почорнілими стінами, зі старими меблями й різними античними речами: скульптурами, різьбами, картинами, ткацьким варстатом, друкарськими ма шинами тощо. Тоді знову опинилися в коридорчику, з якого вийшли на внутрішнє подвір’я й врешті сходами піднялися на четвертий поверх. Мешкання Іванки, яке сонце залило жовтою охрою, було б зовсім банальне як на "Латинський квартал”, коли б не моторошний вступ до нього. То ти тут живеш? — запитала я, відсапнувши після цієї лябіринтної мандрівки. — Це тільки тимчасово. Тут живе Дунканова студентка, яка тепер саме виїхала на вакації... — Студентка цікавить мене менше, але ти по дразнила мою цікавість цим паном Дунканом, тож розкажи дещо про нього. — Не маю дару оповідача, але декілька слів видушу зі себе... Він народився, як і його сестра Ізидора, у Сан-Франсіско. Отож він — ’’американець”, але поїхав якось до Греції й захопився її клясичною культурою так, що пробув там багато років. Там він так ’’погречився”, що зодягнув грецьку одежу, — щоправда, з-перед двох тисяч літ! — і вивчив старо грецьку мову... Не знаю, чому він згодом залишив Грецію й переїхав до Парижу, де й осів, та створив свою картинну ґалерію і встановив щорічну нагор оду "Прі Нью-Йорк”. Бо треба тобі знати, що в Нью- Йорку він теж має маєтки та малярську ґалерію. — То він мільйонер? — Мільярдер! Але він дивак — ходить у цій білій туніці й сандалях. Полотно й вовну сам тче на варстаті, а також сам складає до друку свої поезії, малює і різьбить... — Чи має він жінку? — Аякже! Зветься вона Ая, лотишка з Риги. Вона ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1993 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
