Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
від столика ’’Фльори” — модної ’’екзистенціяльної” каварні — чую, наче б хтось мене кликав. Оглядаюся — Іванка! Елегантна як завжди, причесана й "макі- йована” на останню моду, сидить при каві й цигарці, а біля неї торчить висока й тоненька, як вона сама, парасолька. — Що ти тут робиш? — ставлю недоречне запитання. — Чекаю на тебе, ти ж написала, що хочеш мене бачити... — Але ж ти не відписала й не визначила ні місця, ні часу... — Та це зовсім непотрібне! Ми все таки зустрі лися... І говори з нею! Вона й не подумала, що до нашої церкви можна добиратися різними дорогами, але я вже про те не говорила, радіючи зустріччю. А це ж так багато важить на еміграції... І через те нам так легко порозумітися, навіть без визначення часу й місця... Ми випили каву, перекидаючися вістками про здоров’я (вона перенесла важку операцію), про ’’За куток” (”усе валиться, направляти треба, а грошей бракує”), про моїх дітей (уже великі ’’панянки”) та про найновіші події у Парижі. Врешті я приступила ”до речі властивої”: — Скільки часу можеш мені присвятити і куди йдеш? — Я тепер вільна до 5-ої. Можемо трохи пе рейтися понад Сеною... Або знаєш що? Ходи до мене, я буду розкладати свої речі й тоді собі поговоримо. — А де ж ти зупинилася? — На рю де Сен... — Та це ж недалеко! Тут мешкає чемпіон Парижу зі шахів українець Степан Попель, пригадуєш? Була ти колись в них? — Була. Саме тоді, коли він помирився зі своїм колишнім ’’суперником” Павлом Шевчуком, після виїзду ’’Доньки” Терлецької... — То це була для них добра нагода випити... — Скажи радше: ще одна нагода, бо ж вони обидва завжди вміли її знайти... Отак пригадуючи ’’золоті” післявоєнні часи у Парижі, куди ми всі, найновіші ’’емігранти”, добилися різними правдами й неправдами і жили тут більше гарячим бажанням виявити світові "правду про Укра їну”, ніж хлібом насущним "на картки”, — ми з Іванкою добилися до її хати. Оригінальна й трохи несамовита Іванка — не може мешкати як звичайний смертний у звичайному будинку чи готелі. Ми пристанули перед ґалерією Ремона Дункана, де я інколи затримувалася, пере ходячи цією вулицею. Думала я, що й Іванка зу пинилася з цією самою метою: оглянути великий портрет сивоволосого й довгобородого старця з чолом, перепоясаним золотою стрічкою на грецький лад, у довгій білій саморобній, теж грецькій, туніці. — Це хто такий? Як думаєш? — запитала я отак собі. — Нічого не думаю. Це — Ремон Дункан, власник цієї Галерії... — Чи він часом не родич тієї акторки чи танцю ристки, як її... — Тієї самої — Ізидори Дункан! Вона вже давно померла, а ось він у свої 82 роки ще зовсім бадьорий. І хоч виглядає як аскет, бо ж веґетаріянець, це ніяк не перешкоджає йому малювати, різьбити, писати поезії, ткати власноручно чудові грецькі тканини, дуже подібні до наших, шити собі сандалі, друку вати... — А звідки ти все це знаєш? — Я ж тут мешкаю! Я заніміла й остовпіла. А Іванка тим часом від чинила зі скреготом важкі двері Галерії і пропустила мене наперед, знявши з цвяха величезного ключа. Ми перейшли вузький коридорчик і стали перед залізними кованими воротами, які відчинялися саме цим великим ключем. Далі ми мандрували великими залями з почорнілими стінами, зі старими меблями й різними античними речами: скульптурами, різьбами, картинами, ткацьким варстатом, друкарськими ма шинами тощо. Тоді знову опинилися в коридорчику, з якого вийшли на внутрішнє подвір’я й врешті сходами піднялися на четвертий поверх. Мешкання Іванки, яке сонце залило жовтою охрою, було б зовсім банальне як на "Латинський квартал”, коли б не моторошний вступ до нього. То ти тут живеш? — запитала я, відсапнувши після цієї лябіринтної мандрівки. — Це тільки тимчасово. Тут живе Дунканова студентка, яка тепер саме виїхала на вакації... — Студентка цікавить мене менше, але ти по дразнила мою цікавість цим паном Дунканом, тож розкажи дещо про нього. — Не маю дару оповідача, але декілька слів видушу зі себе... Він народився, як і його сестра Ізидора, у Сан-Франсіско. Отож він — ’’американець”, але поїхав якось до Греції й захопився її клясичною культурою так, що пробув там багато років. Там він так ’’погречився”, що зодягнув грецьку одежу, — щоправда, з-перед двох тисяч літ! — і вивчив старо грецьку мову... Не знаю, чому він згодом залишив Грецію й переїхав до Парижу, де й осів, та створив свою картинну ґалерію і встановив щорічну нагор оду "Прі Нью-Йорк”. Бо треба тобі знати, що в Нью- Йорку він теж має маєтки та малярську ґалерію. — То він мільйонер? — Мільярдер! Але він дивак — ходить у цій білій туніці й сандалях. Полотно й вовну сам тче на варстаті, а також сам складає до друку свої поезії, малює і різьбить... — Чи має він жінку? — Аякже! Зветься вона Ая, лотишка з Риги. Вона ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1993 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
