Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
НАШІ ІНТЕРВ’Ю ПАНІ ЛАРИСА ПОЗА ПОЛІТИКОЮ З екранів телевізорів, з трибун інших велелюдних зібрань вона найчастіше постає суворою, іноді за надто різкою і безкомпромісною не лише щодо політичних опонентів, а й до тих, з ким донедавна у своїх поглядах на розбудову незалежної України була нерозлийвода. То яка ж вона, Лариса Скорик, народний депутат України, пані Лариса, як шанобливо величають одні, ’’гетьманша”, ’’ходячий комп’ютер”, як, віддаючи на лежне її бійцівським якостям і чіткій незаперечній логіці, називають інші? На запрошення Лариси Скорик увечорі я прийшла до неї додому. Адреси із зрозумілих причин називати не стану, хоча вона відома багатьом її виборцям, які, не чекаючи визначених днів і годин депутатських прийомів, беруть в облогу її квартиру. Для цікавих лишень скажу: живе вона не в сумнозвісному ’’Цар ському селі” (так із чиєїсь легкої руки називають престижний квартал у Києві, на який ще за часів Щербицького накинула оком столична еліта і в якому нині за всяку ціну намагаються оселитися чимало нинішніх парляментарів і сучасних урядовців), а на одній з гомінливих київських вулиць, у стандартній дев’ятиповерховці, сходинки якої давно вже слід було відремонтувати, а сміттєпроводи — почистити. У квартирі, яку охарактеризувала б як типово інте лігентську: без "кришталів” і ’’стінок”, без килимів і ’’відиків”, але з книжками і тим непередаваним за тишком, який створюють не речі, а особистість господаря. А ще — з двома лантухами картоплі і цибулі біля самісіньких дверей у передпокої. Чому впали у вічі картопля і цибуля, адже нині, здавалось би, це така невід’ємна прикмета побуту практично кожного з нас? Поясню. Цибуля — через те, що сам факт її придбання депутатом Скорик деякі колеґи- журналісти готові розглядати мало не як кримінал, в усякому разі як подію, варту всенародного обгово рення. А картопля — тому, що коли згодом пані Лариса пригощала мене, у розмові ненароком про хопилося: ”А що поробиш — таке життя, оце з весни на своєму городі посадила, обгорнула, а восени викопала, ще трохи й прикупила”. Почалася ж наша нинішня розмова із запитання: — Ваша суворість, часом — неприхована різкість — імідж чи характер? Яка ви, пані Ларисо? — Мабуть, така, як є. І ’’нелицеприятна”, бо в даному разі свідомо не вживаю українські відповід ники "безстороння”, ’’справедлива”, і контактна, від крита з однодумцями чи просто потенційними друзя ми. Можливо, я не завжди була такою, можливо, якоюсь мірою навіть виховала в собі ці якості. Бо, вважаю, це не позиція, коли ставиш за мету всім подобатися. Світ багатоликий, у кожного свої погля ди на життя, але деякі мені категорично не пасують. Я б не хотіла з деякими людьми ділити свою долю, бути з ними милою й люб’язною, то й дозволяю собі таку розкіш — казати у вічі те, що думаю. — Здебільшого і в парляменті, і під час якихось громадянських акцій ми бачимо вас в оточенні чо ловіків. А серед ваших друзів, однодумців є жінки? — Мої приятелі — винятково жінки. Маю щирих друзів і серед чоловіків. Але справжні, яким не треба нічого пояснювати, у спілкуванні з якими не силуєш своє ”я”, до яких насамперед звернуся по підтримку й допомогу — це мої приятельки. До багатьох із нас — і до них, і до мене — доля не раз ставала спиною. Ми пережили немало сутужних моментів, і це пере конало мене: найкращі чоловіки — це жінки. На жаль, нині я не можу спілкуватися з ними так часто, як того б хотілося. Але знаю, що їхнє ставлення до мене не змінилось, як і моє до них. — Може, познайомите з ними? — Із задоволенням. Серед найдавніших — Теодо- зія Бриж, геніяльний, на мою думку, скульптор; свого часу шельмована як аванґардистка і формалістка, прекрасний мистець, який у кожному своєму творі зачаровує дотиком до істини. Але для мене вона насамперед людина щирої душевної краси, світлого розуму і великого правдолюбства. Живе вона у Львові, а в Києві — наша спільна приятелька — Леся Білинкевич, лікар-кардіолог. Напевно, нині, через мою зайнятість, вони спілкуються з іншими людьми частіше, ніж зі мною, і все одно ми завжди поруч. часто слухають навіть примітивну музику, тому що вона зрозуміла. А Лисенко — і зрозумілий, і доступ ний, і глибокий. Він так близький до народних дже рел, що дбякі його пісні співалися як народні; досить згадати "Ой, одна я одна” на слова Шевченка. Наш обов’язок — повернути Лисенка, і не тільки з нагоди ювілею, не тільки як визначну історичну постать, як вельми заслуженого для України діяча. Нам потрібний Лисенко у живому звучанні, на його музиці ми маємо виховувати нашу інтелігенцію і свідомих громадян. Адже творчість Миколи Лисенка є важливою часткою тої культурної спадщини, тих традицій народу, завдяки яким він дожив до свого відродження. м. Львів ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1993 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
