Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
декоративно-прикладного мистецтва, займається ґоб- леном, керамікою, хоча на даний момент — тільки дітьми. — А Мілана не ревнує вас до політики, яка віддалила од неї маму? — Як вам сказати... Вона дуже толерантна в цьому відношенні. Не хочу бути нескромною, але ще школяркою вона не раз мені повторювала: ”Ти най- демократичніша серед усіх знайомих мені мам”. У всякому разі, Мілана завжди знала, що мене ніколи не можна було круто прив’язати до хатнього госпо дарства. — До вареників? — Помиляєтесь. Вареники я ліплю унікальні, це всі мої знайомі кажуть. Щоправда, в останні два роки мені рідко випадає їх варити, але на Різдво —неодмінно. — Вашій нинішній популярності може позаздрити дехто з естрадних зірок. Це важко, приємно? — Насамперед, клопітно. Я не люблю популяр- ности. Це мене не гріє. Серед усіх варіянтів, які людина може побажати собі, я, прошу повірити, перевагу віддаю самотності. Мабуть, ще й через те, що вона завжди була контрастом до мого реального життя. Люблю людей, люблю спілкуватися з друзями, але найрозкішніші хвилини мого душевного стану виникають насамоті, коли можу подумати, почитати без сторонніх коментарів й отримати насолоду від фрази, думки, яка, здавалося б, давно жила в тобі і ось так гарно й точно зформульована іншим. Тому популярність для мене — найменша з приємностей. До того ж, на відміну од естрадних зірок, моя популярність цілком матеріялізована. Найпростіше відповісти на запитання в тролейбусі: ”Ви та сама Скорик?” Нескладно не звернути уваги на кинуте в ранковій черзі за хлібом: ’’Дивись, і Скорик стоїть!” Але ж не відмахнешся від авторів щонайменше пів- тисячі листів, які одержую щотижня, чи од відвіду вачів, що чекають на мене вранці і ввечорі під дверима квартири. Не буду говорити про рівень проблем, з якими звертаються люди. Але перш ніж судити про цей рівень, кожного доводиться таки вислухати. Часом на мене ображаються, часом мене ображають. — і тоді від образи плачете? — Дуже рідко. І не тому, що так зачерствіла. Якщо нема великої біди, не бачу особливих причин для сліз. Не треба гнівити Бога, плакати й лемен тувати, коли для цього нема серйозних підстав. Труднощі, проблеми намагаюсь пережити гідно, не влаштовувати драми там, де її немає. — Пані Ларисо, ви в прекрасній ’’спортивній” формі. Як вам це вдається? — Завдяки аскетичному чи, точніше, на грані аскетизму способу життя. Я дуже люблю ставити собі обмеження, будь-які. Можу свідомо поголоду вати, не мати того чи іншого. Може, це виховання, радше — виховання крутою дійсністю. Дитинство було небагате — повоєнне, і взагалі вже так склалось: як є — то добре, нема — теж можна пережити. Аби, як кажуть, не було зовсім погано. А для полегшення душі існують інші способи. Є таке диво, як природа, яку за бажанням можна побачити і в місті між будин ками. Головне ж, існує внутрішній погляд, він і рятує. Обмеження не спроваджують мене до якихось комплексів, обділеною себе не відчуваю. Тішуся тим, що ці ’’втрати” можу компенсувати іншим — улюбле ною професією, кінець-кінцем — щось написати, намалювати, заспівати, заграти. — Заграти? На чому? — Нині, крім сопілки, ніяких інструментів удома немає. Колись було фортепіяно, але тепер треба думати не про себе, а про внуків, старший, бачу, має музичні здібності. У нашій родині завжди шанували музичні традиції: батько непогано грав на скрипці, старша сестра стала професійним музикантом, та і я колись активно займалася співом. — Тоді, будь ласка, відкрийте ще один секрет — коли востаннє ви танцювали? — Не так і давно. У складі делегації діячів куль тури була в Ізраїлі. Господарі нам влаштували чудо вий прощальний вечір — біля моря. Власне, оцей вечір був моїм єдиним відпочинком за останні два з половиною роки, було весело, ми танцювали і все було гарно... — Дозвольте ще одне, зовсім зухвале запитання: ви ще здатні закохуватись? — О, я постійно в щось закохана. Саме — в щось. Те, що люди традиційно вважають найважливі шим видом кохання, можливо, вже віднуртувало в мені. — У віщо ви закохані тепер? — Постійно — в гарне мистецтво. У стан власної гармонії, коли ти все любиш, коли тобі все дороге — і ця кицька, і дерево під вікном, і люди, які йдуть вулицею. Так буває далеко не завжди, навіть для себе не можу пояснити, чим викликані ці моменти. Це стан не екзальтації, а якоїсь тиші, гармонії, спо кою, абсолютної внутрішньої рівноваги. Закоханість жінки в чоловіка, чоловіка в жінку — це прекрасно. Але для кожної людини це лише початкові кляси. Найвище щастя, думаю, це закоха ність, яка не вимагає якихось жертв, цілковитої залежности від чиїхось потреб. Чи зрозуміло, про що я говорю? — Так. І щиро дякую за розмову, від усієї душі бажаю вам щастя. Розмову вела Людмила Шушуріна. Фото Тетяни Курило. P. S. Пані Лариса — таки справжня жінка. Перед приходом фотокореспондента вона все ж трохи змінила зачіску. Вітаємо її з такою жіночою ’’послі довністю ! Київ, грудень 1992 р. 8 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1993 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
