Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ОЛЬГА КУЗЬМОВИЧ МАТИ З ДИТЯТКОМ Це була наша традиційна різдвяна зустріч — зі засвіченням різдвяної свічечки у Пластовому Домі в Нью-Йорку у 1979 році, коли ми вперше зустрілися з леґендарною Надійкою Світличною, про яку стільки читали, писали у пресі і про яку, здавалося, усі в діяспорі знали та її подивляли. А тут вона коротко після свого остаточного ви їзду з України опинилася серед нас, серед нашої пластової родини — великої і різної за віком — від сеньйорів до жовтодзьобів включно. На цій зустрічі наші очі були звернені на Надійку, на цю скромну жінку, яка виявила стільки рішучости, сили волі та завзяття, вибираючи волю і залишаючи Україну. А вона усміхалася несміливо і тримала в руках, як і ми, свічечку, вдивляючись в її тендітне проміння. Не треба було питати, та ледве чи хтось із нас мав би відвагу поспитати, про кого думала вона в ті хвилини символічної зустрічі і кому бажала, співаючи з пластунами "Бог предвічний”... Ми святкували вперше з людиною, що приїхала ’’звідти”, із заслання, що вирішила жити тут, серед нас, і вступити в коло нашої пластової сім’ї. І мені здавалося, що найкращим дарунком для неї у ці свята без Батьківщини буде виявити їй нашу пошану, подив і любов. Тому саме я добровільно зголосилася повезти її після закінчення зустрічі до Філядельфії, де вона мала перебувати з маленьким Івасем. Як обережно та з яким биттям серця я провадила добре відомою дорогою з Нью-Йорку свого сивого ’’коника”, в якому поруч мене сиділа Надійка з маленьким синочком на руках. Не знала я, чи слід розпитувати про важке пережите, чи мовчати, чи розповідати про наше життя. Але коли маленький кількамісячний Івасик заснув на її руках, заколиханий автом та материнським теплом, Надійка тихо, рівним голосом почала роз повідати про свої переживання, про чотири роки важкої тюрми, про те, як її почали переслідувати після арешту брата Івана, а відтак заарештували під претекстом, що вона писала листи в обороні брата і переписувала самвидавні матеріяли. Мовляв, все це за антирадянську пропаганду. Але її спокійний голос дрижав, коли розповідала, що під тим самим закидом в день її арешту, 18 травня, забрали з дитячих ясел її дворічного сина Ярему і вона довго не знала, що з ним сталося. Лише після двох тижнів родина знайшла його у Ворзельському дитячому будинку, і цю вістку передали Надійці в тюрму. Але про важкі роки ув’язнення оповідання Надій- ки було таке рівне, спокійне. Пригортаючи Івася, вона розповідала про товаришок у тюрмі, про те, як вони щадили куски хліба, вибирали крупи з рідкої юшки задовго перед Свят-Вечором, щоб відтак влаш тувати свою, хоч і скромну, але справді глибоку своїм символізмом Святу Вечерю. Як колядували тихцем, як бажали собі того, що було бажанням усіх, як чекали на вістки від рідних, Я слухала і слухала, а в серці був у мене в цей день не лише подив тих наших українських жінок і матерів, але й сором. Скільки ми на свободі та спокійному, матеріяльно безпечному житті у прибра ній батьківщині нарікали на долю, шукали за дріб ними невдачами, як забували про справжнє значення Свят-Вечора в погоні за часом та часто непотрібними дарунками для рідних, приятелів чи знайомих. Що могла я розповісти Надійці під час цих кількох годин дороги до Філядельфії? Що робили ми, щоб цей різдвяний час наповнити таким духом, таким чаром, як його витворювали наші політичні жінки-в’язні і засланниці в далекому Сибірі, за Уралом чи у Мор довії? Одне, що можна було — це слухати її розповіді, що плила спокійним потоком, без жалю, без нарікань і без почуття, що її, як і братові чи іншим, зроблено таку важку кривду. А брат Іван, за якого вона терпіла, був, здавалося, для неї усім. Про нього говорила, про нього журилася, про нього просила, щоб ми тут на свій спосіб боролися. Але все те, про що вона говорила, було таке скромне, немов хотіла вибачити ся, що доля її хворого брата в тюрмі не є аж така важлива. Якийсь час ми їхали мовчки. Може я не могла знайти відповідних слів, може знала, що нам тут, у затишку Америки, незрозуміле самовідречення цих наших одержимих? Аж тут моя вийняткова гостя тихо розпочала деклямувати один із сонетів з-за ґрат, що їх писав її брат: 6 "НАШЕ ЖИТТЯ”, СІЧЕНЬ 1993 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
