Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
треба було поцілувати... З другого боку, митрополита я мало не обожнювала... Що ж робити? І раптом мене "осінило” — я міцно стиснула простягнену руку. Шептицький усміхнувся. Мабуть, такого йому ще не траплялося ніколи. І всім дівчатам, що кидали йому під ноги квіти, він потискав по-товариськи рученята. Коли він увійшов до залі, хор гримнув "Іспол еті деспота”, аж поки він не зайняв свого місця. Був з ним і єпископ Юрик, його вірний товариш, низенький, з рум’яним обличчям капелян, непоказний, але дуже милий. Студентство з свого боку мріяло якось вшанувати Шептицького і запросило його на свою вечірку-чай. Він прийшов. Я сиділа поруч митрополита, а далі Чечель, Андрієвський, Пилипчук, Струтинські, усі наші, по-сучасному кажучи, активісти були присутні. Вечір минув дуже погідно. А під кінець митрополит звернувся до мене і сказав, що тепер моя черга відвідати його у Львові. Я променіла від гордощів і свято прирекла це зробити. Про те, як і коли я вико нала свою обіцянку, оповім у кінці... Він поїхав. ... А тут буяло життя... Січові Стрільці і полонені були вже на Україні. Створився Генеральний Секре- таріят, Селянська спілка, далі — Центральна Рада. Чечель був секретарем Центральної Ради, Пилипчук — міністром шляхів. Усі колишні студенти були вже діячами, творили нашу державу. Промайнув Скоро падський, повстання, прийшла Директорія, Винни- ченко, Петлюра... Закрутив і мене вихор — весь час перебувала у міністерстві закордонних справ. А коли після Берестейського миру виїхала наша делегація до Версалю, то я ввійшла в склад апарату, бо вже закінчила консулярну академію і мала право на дипломатичну роботу. До Версалю я так і не діста лась, але опинилася пізніше у Відні. Там уся наша громада ревно вчилася — і Коновалець, і Степанівна, всі ми чогось вчилися, а одночасно і, мабуть, в основному, займалися політичними справами. На Україні вже були більшовики, у Відні їх ще не приймали, в посольстві УНР лишилися старі укра їнські представники. Не пам’ятаю вже, в якій справі я була там, але зустріла... митрополита Шептицького. Він виходив з кабінету посла, з кимсь іншим, очевидно, духовною особою. Пізнав мене одразу, усміхнувся дуже при вітно і чомусь познайомив мене із своїм супутником. Виявилось, що це був папський нунцій у Варшаві, кардинал Джеконі. Через кілька днів я почула, що в церкві св. Вар вари (греко-католицька, у Відні) має відбутися Служба Божа при участі митрополита. "Тиха” служба Божа? Що воно таке? Я знала тільки теоретично і то дуже туманно. Маленька охайна церковця. Людей було обмаль. Стала в куточку і придивлялася. Власне — прислуха лася. Я не надто сентиментальна, особливо за моло дих років. Але тут була потрясаюча річ: я почула, як людина розмовляла з Богом. Саме — розмовляла. Не було відомих мені завивань православного кліру, просто я побачила постать неймовірно гарного чоло віка, що не молився, а, власне, розмовляв з Богом., Колись я знала напам’ять "Мойсея” Франка. Так ото саме, мабуть, той Мойсей розмовляв з Богом. Аж мороз по шкірі йшов... Ніби — атеїстка, колишня студентка, змалку байдужа до релігії. Але тут відчу валося, ніби присутній Бог, і він, оцей чоловік, розмовляє з Ним. Отакої. ...З того часу минуло чимало років. Скільки й чого тільки не забулося. А того присмерку у ма ленькій святій Варварі й українського велетня-про- рока я не зможу вже забути до самого скону. Ну а потім все пішло вже шкереберть. Не про це тепер мова. Суттєво тільки те, що тридцять років мого життя було еліміновано з дійсности. Проте чудеса бувають. І смерть Сталіна повернула мене на Вкраїну. Власне, не мене вже, а жалюгідні рештки, проте я знову опинилася вдома і навіть намагалася працювати, ясно, вже на "громадських засадах” в уманському краєзнавчому музеї. Туди приїхали львівські науковці. По оглядинах я запросила їх до себе і запитала, чи бачили вони Софіївку. Виявилося, що ні, та й мусять повертатися додому через те, що грошовий переказ затримався і нема як жити далі. Я переконала їх, що парк треба відвідати, а перебути можна у мене. Ледве погодилися під умовою, що приїду до них "відвідати та відсипати свою гостин ність”. Через деякий час мене зустрів у Львові Антін Будзан, науковий співробітник музею етнографії. Я жила в них, вивчаючи музей та Львів. З вікна моєї кімнати було видно собор св. Юра. Треба ж такого. Щоранку, прокидаючись, я бачила його і згадувала, що мушу виконати свою обіцянку і відвідати бодай тепер, після смерти, бодай могилу Ексцеленції. Якось я сказала про це своєму господареві. Він дивно усміхнувся, але не сказав нічого. На ранок я не пішла до музею, а одразу звернула до св. Юра. На високих сходах сиділо безліч жебраків, калік та немічних. Я минула їх та й зайшла до храму. Людей небагато, але могили не видно, надгроб’я також. У кого спитати?.. Я пішла ніби купувати свічки. Там були ще хрестики, просворки. Назбирала собі дещицю та й питаюся у продавця — староста він церковний, чи що: "Скажіть, будь ласка, де могила митрополита?” — ”Чаво?” — обзивається мій ста роста. Тоді підводжу голову і бачу типове московське обличчя з величенькою бородою. Отакої... Відколи це греко-католики почали носити бороди та ще й так добірно цвенькати на общепонятному? Щось не те... Забрала свічки та й пішла собі. Думаю: спитаю у жебраків. Назбирала дрібних грошей. Підходжу до першого з краю і питаюся: ’’Діду, а де...” — ”Га?” — 12 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1992 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top