Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
треба було поцілувати... З другого боку, митрополита я мало не обожнювала... Що ж робити? І раптом мене "осінило” — я міцно стиснула простягнену руку. Шептицький усміхнувся. Мабуть, такого йому ще не траплялося ніколи. І всім дівчатам, що кидали йому під ноги квіти, він потискав по-товариськи рученята. Коли він увійшов до залі, хор гримнув "Іспол еті деспота”, аж поки він не зайняв свого місця. Був з ним і єпископ Юрик, його вірний товариш, низенький, з рум’яним обличчям капелян, непоказний, але дуже милий. Студентство з свого боку мріяло якось вшанувати Шептицького і запросило його на свою вечірку-чай. Він прийшов. Я сиділа поруч митрополита, а далі Чечель, Андрієвський, Пилипчук, Струтинські, усі наші, по-сучасному кажучи, активісти були присутні. Вечір минув дуже погідно. А під кінець митрополит звернувся до мене і сказав, що тепер моя черга відвідати його у Львові. Я променіла від гордощів і свято прирекла це зробити. Про те, як і коли я вико нала свою обіцянку, оповім у кінці... Він поїхав. ... А тут буяло життя... Січові Стрільці і полонені були вже на Україні. Створився Генеральний Секре- таріят, Селянська спілка, далі — Центральна Рада. Чечель був секретарем Центральної Ради, Пилипчук — міністром шляхів. Усі колишні студенти були вже діячами, творили нашу державу. Промайнув Скоро падський, повстання, прийшла Директорія, Винни- ченко, Петлюра... Закрутив і мене вихор — весь час перебувала у міністерстві закордонних справ. А коли після Берестейського миру виїхала наша делегація до Версалю, то я ввійшла в склад апарату, бо вже закінчила консулярну академію і мала право на дипломатичну роботу. До Версалю я так і не діста лась, але опинилася пізніше у Відні. Там уся наша громада ревно вчилася — і Коновалець, і Степанівна, всі ми чогось вчилися, а одночасно і, мабуть, в основному, займалися політичними справами. На Україні вже були більшовики, у Відні їх ще не приймали, в посольстві УНР лишилися старі укра їнські представники. Не пам’ятаю вже, в якій справі я була там, але зустріла... митрополита Шептицького. Він виходив з кабінету посла, з кимсь іншим, очевидно, духовною особою. Пізнав мене одразу, усміхнувся дуже при вітно і чомусь познайомив мене із своїм супутником. Виявилось, що це був папський нунцій у Варшаві, кардинал Джеконі. Через кілька днів я почула, що в церкві св. Вар вари (греко-католицька, у Відні) має відбутися Служба Божа при участі митрополита. "Тиха” служба Божа? Що воно таке? Я знала тільки теоретично і то дуже туманно. Маленька охайна церковця. Людей було обмаль. Стала в куточку і придивлялася. Власне — прислуха лася. Я не надто сентиментальна, особливо за моло дих років. Але тут була потрясаюча річ: я почула, як людина розмовляла з Богом. Саме — розмовляла. Не було відомих мені завивань православного кліру, просто я побачила постать неймовірно гарного чоло віка, що не молився, а, власне, розмовляв з Богом., Колись я знала напам’ять "Мойсея” Франка. Так ото саме, мабуть, той Мойсей розмовляв з Богом. Аж мороз по шкірі йшов... Ніби — атеїстка, колишня студентка, змалку байдужа до релігії. Але тут відчу валося, ніби присутній Бог, і він, оцей чоловік, розмовляє з Ним. Отакої. ...З того часу минуло чимало років. Скільки й чого тільки не забулося. А того присмерку у ма ленькій святій Варварі й українського велетня-про- рока я не зможу вже забути до самого скону. Ну а потім все пішло вже шкереберть. Не про це тепер мова. Суттєво тільки те, що тридцять років мого життя було еліміновано з дійсности. Проте чудеса бувають. І смерть Сталіна повернула мене на Вкраїну. Власне, не мене вже, а жалюгідні рештки, проте я знову опинилася вдома і навіть намагалася працювати, ясно, вже на "громадських засадах” в уманському краєзнавчому музеї. Туди приїхали львівські науковці. По оглядинах я запросила їх до себе і запитала, чи бачили вони Софіївку. Виявилося, що ні, та й мусять повертатися додому через те, що грошовий переказ затримався і нема як жити далі. Я переконала їх, що парк треба відвідати, а перебути можна у мене. Ледве погодилися під умовою, що приїду до них "відвідати та відсипати свою гостин ність”. Через деякий час мене зустрів у Львові Антін Будзан, науковий співробітник музею етнографії. Я жила в них, вивчаючи музей та Львів. З вікна моєї кімнати було видно собор св. Юра. Треба ж такого. Щоранку, прокидаючись, я бачила його і згадувала, що мушу виконати свою обіцянку і відвідати бодай тепер, після смерти, бодай могилу Ексцеленції. Якось я сказала про це своєму господареві. Він дивно усміхнувся, але не сказав нічого. На ранок я не пішла до музею, а одразу звернула до св. Юра. На високих сходах сиділо безліч жебраків, калік та немічних. Я минула їх та й зайшла до храму. Людей небагато, але могили не видно, надгроб’я також. У кого спитати?.. Я пішла ніби купувати свічки. Там були ще хрестики, просворки. Назбирала собі дещицю та й питаюся у продавця — староста він церковний, чи що: "Скажіть, будь ласка, де могила митрополита?” — ”Чаво?” — обзивається мій ста роста. Тоді підводжу голову і бачу типове московське обличчя з величенькою бородою. Отакої... Відколи це греко-католики почали носити бороди та ще й так добірно цвенькати на общепонятному? Щось не те... Забрала свічки та й пішла собі. Думаю: спитаю у жебраків. Назбирала дрібних грошей. Підходжу до першого з краю і питаюся: ’’Діду, а де...” — ”Га?” — 12 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1992 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top