Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
чинити не могли. Коли зустрічалися з хлопцями, то тільки у справі, або любили разом поспівати чи послухати одні одних. Наші улюблені пісні були: Оксано, Оксано, я чую твій голос, Його з України мені вітер приніс. Я чую, як стогне потоптаний колос, І бачу я очі твої, повні сліз. Любили співати ’’Гірняка”: Туман, туман долинами, Або: На болоті спала зграя лебедина... на слова О. Олеся. Ще любили слухати, як співали вони ’’Косарів”: А хлопці найчастіше співали: Ой, ви хлопці, юнаки, молодці, А де ж ваші коні? Якось до нашого товариства хлопці привели казаха Колю. Це був невеличкого зросту молодий хлопець. На наше здивування, він гарно говорив і співав по-українськи. Хлопці нам сказали, що він повстанець УПА на Волині. У вільний час ми часто зустрічались. Одна старша жінка нам зауважила, що ми товаришуємо все з азіятами. Ми відповіли: ”Це наш брат, тіточко, а при тім український партизан”. Часто солдати підступали до барикади і відсту пали під зливою каміння, що в них кидали оборонці. Солдати покищо не стріляли. Запам’яталася гуцулка Параска в ці дні. Вона так гучно вміла свистіти, що заглушила б, мабуть, гудок паровоза. Усі зривалися і бігли на барикади. І відваж на була, як тигриця. Знала багато коломийок. Як почне співати — не переслухаєш: мало дня і мало ночі. Дорогі мої подруги. Нас доля розкинула по всьому світу, але ще й досі я бережу в пам’яті пісні, які ви мені подарували. їх не відняли на ’’шмонах”, не забрали й пізніше, коли в хаті робили трус, шукаю чи ’’матеріяльних цінностей”, придбаних ’’незаконньїм путем”, поміж книжками. Броня Гайлюте, литовка, подарувала мені пісню ”Ір гевено йовнес партізанас”. Ірина Рукойжене — ’’Немана лядас ішлаус”, а я їй —’’Гетьте, думи, ви хмари осінні”. А Еліта Гребінайте просила навчити її пісню ”Дів- чирино” — так вона назвала ”Ой видно село” з приспівом дівчино-рибчино”. Кореянка Цін За навчила мене Торадзі торадзі”. Карл, грузин, коли ми разом перевіряли стійкових на барикадах, навчив мене грузинською мовою ”Су- ліко” (одну, правда, стрічку). І коли я співаю, згадую вас, хоч і не знаю, куди кого доля закинула. Чому я не згадую дівчат з України? Кожна з них сестрою мені стала. Ми зустрічаємось. Та не всі вірять у перебудову. І я лишаю за ними вибір. Вони можуть самі докинути свою дещицю до спогадів, на що я й сподіваюсь. Щойно почався страйк — обрізали світло, та знайшлися люди, що зуміли передати в етер про наше повстання. Кілька разів заходили начальники для переговорів. Доводилося їм вислуховувати все, що за роки неволі на душі накипіло, і поводитися з нами до пори-часу як рівні з рівними. Скреготіли, мабуть, зубами, коли їх ’’шмонали” в’язні, не дозво ляючи брати з собою зброю. Пригадую, з яким тріюмфом розказувала одна зі стійкових: ”Ти ро зумієш, я сьогодні начальника режиму шмонала!” А гучномовці і день і ніч кричали, умовляли нас припинити страйк, виходити на роботу. Та жодних гарантій на кращі умови життя ми не чекали і по клали собі тішитися свободою, поки вдасться. Та якось на світанку (це було 26 червня) нас розбудила стрілянина, гудіння літаків і гуркім танків. Я була якраз у лікарні з запаленням середнього вуха. Лікарню відрізали від бараків. На брамі стояли солдати. Ми кидалися з одного кутка в другий у страшній тривозі. Аж почали заносити поранених. Найперше — Белту, латишку. Вродлива молода дів чина мала відтяті танком обидві ноги і одну руку. Досі, як згадаю, моторошно стає — як вона благала, щоб її добили. Потім принесли Аллу, єврейку. Я знала її з виду — впадала в очі тим, що її в усяку погоду можна було бачити на майданчику після роботи. Запам’яталися дві чорні коси, що билися по плечах, коли вона ганяла за м’ячем. Танк зачепив її ззаду, і відкрилися нутрощі. Я змочувала їй губи мокрою шматинкою, і вона показала сховану поло вину хустинки, промоченої кров’ю, на грудях, та просила, щоб її з нею поховали, бо другу половину взяв Степан. Це був хлопець-українець, з яким вона приятелювала під час страйку. Померла Алла на операційному столі. Мене післали в чоловічу зону за медикаментами. Точніше, я сама попросилася, бо хотіла довідатися про долю батька. Коли вийшла з лікарні, — по правій стороні під муром лежали тіла убитих. Між ними я впізнала Марійку Монтику з Тернопільщини, а ще розплющену танком Теклюню ( вона була 25-літниця і працювала на Кірзаводі у цегельні). За брамою лікарні стояла вантажна машина, наповнена трупами. Скільки? Бог зна... Я побігла в чоловічу зону. По дорозі зустріла санітарів, що несли на ношах Лідію Кіндратівну. У зону мене не пустили. Усе ж я довідалася, що батько живий, —його вивезли за зону. Мені сказали, що між санітарами працює і М. Сорока, та побачити його не вдалося. Довідалася, що на барикадах загинула Уляна- поліщучка, з моєї бригади. Бо коли загуділи танки і почалася стрілянина, жінки вийшли на передній край, “НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1992 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
