Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ОМЕЛЯНА ВОЙЦЕХОВИЧ-РАФАЛЬСЬКА НАС БУЛО ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ У КЕНГІРІ... Закінчення У нас почалося нове організоване життя. Розібра ли мури між зонами і з них зробили барикади, захистилися від прохідних воріт. На барикадах, на водокачці постійно були стійкові, — посвистом дава ли знак, коли була потреба їх обороняти. Кожен знав своє місце. Уламки цегли і каміння — ото й уся зброя. Правда, зняли ґрати з вікон, і кожний одержав залізну палицю, на випадок рукопашної. Вибрали комісію, яка мала керувати повстанням. Головним був генерал Кузнєцов. Оповідали, ніби його посадили за те, що його друг на його ж машині втік у західну зону. Юрій Михайлович (прізвище забула), також ро сіянин, керував культосвітньою ділянкою. Випускав газету, організовував концерти, під його проводом ми писали листівки, які запускали при сприятливому вітрі за зону на пристрої, подібному до дитячого змія. Тільки шнурок був на коловороті довжелезний —понад два кілометри. Коли шнур розкручувався до кінця, ’’змій” розкривався, і з нього падали листівки. Вітром їх закидало над містом Джезказганом, яке ми, політв’язні, від фундаменту побудували. Зміст листівок приблизно такий: ”Ми побудували місто, в нас стріляють. Дайте знати в Москву, розкажіть по всьому світу”. Ми сподівались на підтримку населення, бо біль шість доброзичливо до нас відносилась і допомагала нам у листуванні з рідними. Закарбувався в пам’яті такий випадок. Напередодні ми закінчили квартал міста. Нас перевезли на інший квартал, де починали все з фундаменту. У табір з роботи повели вулицями збудованого нами кварталу, де вже поселилися лю ди, бо це була найкоротша дорога. На вулиці, на бальконах будинків нас зустрічали діти і кричали: ’’Спасибо, тетеньки, спасибо, что нам город постро- или!" Діти вклинилися в колону. Жінки-в’язні брали їх на руки, плакали, цілували — не одна залишила діток сиротами удома. Конвой був ошелешений, розгубився, не знав, що робити. Ми підготували наступного дня подарунки для дітей, але нас повели окружною дорогою. Про Юрія Михайловича хотіла б іще більше роз повісти, бо працювала під його безпосереднім керів ництвом. Коли ми закінчили свою роботу, то не по спішали розходитись. Юрій Михайлович розповідав нам багато цікавого про своє життя. Він був уро дженець Ленінграду. Переніс бльокаду. Був кореспон дентом у Данії, все бачив, зміряв, поставив на своє місце і, мабуть, тому потрапив у спецтабір. Чудова людина. Дуже чуйний до чужого горя. Остерігався втручання у світогляд інших людей. ’’Відносини між людьми повинні бути щирі”, —твердив він. Любив, коли ми співали українських пісень. Незабутній слід залишив Юрій Михайлович у наших кенгірських спо минах. Гліб — представник ’’битовиків”. Умів тримати їх на висоті. За весь час страйку не пам’ятаю жодного випадку вульгарних вчинків з їх боку. Правда, вони переплелися в масі політв’язнів. Була їх незначна частина. Борис — цей керував запуском листівок. Михайло Каллер з Дрогобиччини, українець. Мо лодий високий хлопець. Він палав вогнем повстання. Чи він коли спав? Не знаю. Були в комісії дві жінки-українки: Лідія Кіндратів на, старша віком, і Нуся Михалевич із Славська, дівчина. Хто був з Прибалтики — не пам’ятаю. Комісія вела переговори з табірним начальством, провадили збори, знала всі наші дії, загалом, — ке рувала рухом. Оголошення розвішували в призначених місцях у кожній зоні, — переважно в їдальнях. Було розра ховано, що харчів за нормою 250 грамів хліба на добу і капусняка, заправленого олією, вистачить нам на 2.5 місяця. Одначе, хоч ми й жили надголодь, цього не від чували і в пам’яті не зафіксувалось. Ми жили емоція ми. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини — на барикади. Не було часу думати про їжу! Які були цікаві концерти! В них брали участь усі народності. Про велику людину, творця віршів із життя по літв’язнів Михайла Сороку можна багато розповісти. Він був у центрі нашої уваги. НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1992 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
