Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
очима, який трохи не довів її до сліз, коли читав свої вірші. Княжна зупинилась серед кімнати, намагаючись відтворити той незабутній вечір у всіх деталях. Най яскравіше пам’ятала вона, як раптово мінявся Шев ченко, коли починав читати свої поеми. Він цілком перетворювався, а його голос, музичний і м’який, із несподіваними нюансами щирого болю, відкривав, здавалось княжні, двері в саму глибінь його серця. Вона хотіла пригадати собі поему, яку він читав, — і зараз же покинула цю спробу. Поема була чудова, і вчора вона слухала, не відриваючи від Шевченка очей, сприймаючи його твір усім своїм єством. Але не сам тільки твір, його тема чи спосіб вислову цікавили її: в той незабутній вечір поет і поезія, людина й мистецтво, музика голосу і зміст слів, — усе злилось в одне почуття, поєдналось для неї у найвище переживання, у ту мистецьку насолоду, коли людина підноситься над звичайним життям у вічні обрії краси і чистоти. Коли вчора Шевченко скінчив читати, княжна Варвара не могла вимовити й слова, а тільки, вставши з свого місця, простягла до нього обидві руки... їй хотілось взяти його за руки, вивести звідси, від цих дрібних людей, від цих земних клопотів, від усього мілкого, непотрібного, що забирало його енерґію й час і затримувало широкий потік його творчости. їй хотілось вивести його кудись у неприступне гірське верховиння і там, на самоті, служити йому, охоро няючи його від земного непотрібу. їй хотілось бути першою й єдиною, для якої відчиняються двері його душі. І Шевченко, ніби розуміючи її, взяв обидві її руки в свої і низько схилився над ними, повільно і вдячно цілуючи одну. Звичайно, княжна мусіла б зробити вигляд, що нічого особливого не сталось, що це — звичайна вдячність поетова. Вона мусіла б приховати свої почуття, сидіти й далі з усіма, непотрібними їй в ту хвилину гістьми, і слухати їх порожні розмови. Але вона не могла. Княжна глибоко зітхнула і похитала докірливо головою. Ні, вона не могла! То була найкраща хви лина її життя... Вона ще й зараз відчуває, як м’які і теплі губи його притулились до її руки, і як від того її охопило почуття такого невимовного блаженства, яке й тепер ще треба було ховати від інших, яке треба переживати на самоті, зосередившись, щоб запам’ятати його, щоб зберегти, щоб засушити його в своїй душі, як засушують квітку між сторінками улюбленої книжки... Під впливом цих почувань, вона вибігла тоді з сальону, — і от тепер княгиня-мати буде, мабуть, питати в неї причини такої невихованої поведінки перед гістьми. Коли княжна Варвара в супроводі Уляни ввійшла до кімнати старої княгині, та й справді мала невдово- лений вигляд. — Отже, маю тепер вже непокоїтись навіть за твою поведінку в сальоні, — сухо почала вона, точно перекладаючи французьку мову, якою звикла дума ти. Вона сиділа перед туалетом і придивлялась, як спритний і досвідчений Петро, кріпак, якого посилали до Парижу вчитись куаферського мистецтва, акурат но викладає на два боки широкі бандо її посивілого волосся. — Скінчиш пізніше, — махнула йому рукою кня гиня. — Почекай покищо в передній кімнаті. Залишившись на самоті з донькою, княгиня втом лено зітхнула ще раз. — Вже й не знаю, що тобі говорити, — сказала вона. — Коли ти була малою дівчинкою, тобі цілували руки королі й герцоги. Бо твій батько князь правив тоді, можна сказати, на королівському престолі, і тобі належалась така шана. І ти вміла приймати це, як належне... А тут... якийсь маляр... якийсь поет... — Не якийсь, мамінько, не якийсь, — похопилась княжна. — Це — Шевченко, найбільший поет, якого тільки посилає нам доля!.. Це— геній! — Геній чи не геній, — сердито вже фукнула княгиня, — а поведінка твоя від цього не повинна мінятись! Чому ти мусіла вибігати з сальону, ніби якась молоденька інститутка, від того, що Шевченко поцілував тобі руку? Що тут такого незвичайного?! — О, мамінько, я була така схвильована! Як ви це не розумієте?! — Власне, — відрізала княгиня. — Була схвильо вана! Чому? Мені просто соромно за тебе... Сьогодні ввечері доведеться самій вийти в сальон, бо не хочу, щоб ти перетворила мій дім у монастир чи дитячу школу. Я думаю, що можу просити тебе бодай про спокійну і чемну поведінку?! — Пронизливо глянула на дочку, і княжна зрозуміла, що всякі заперечення марні. — Звичайно, — відповіла вона. — Але прошу вас не говорити нічого Шевченкові, що могло б образити його! — Ще я гостей у своїй хаті не ображала, — гордо підвелась з свого місця княгиня. — Ти забуваєш, що я з роду Розумовських, які вславились своєю гостин ністю на всю Европу! — Знаю, знаю, мамінько, — поцілувала її в руку княжна. — Шевченко вийшов з того самого народу, що й Розумовські... Ви б послухали, як він говорить про Україну!.. Про цю землю — вашу і мою!.. І тому ми мусимо служити його генієві. — Рєпніни ще нікому не схилялись в услугах, — відрізала знову княгиня. — І я сподіваюсь, що ти не понизиш свого роду надмірною смиренністю... Релі гія добра річ, і ми всі віримо в Бога, але ти заходиш задалеко!.. А тепер іди. До мене має прийти княгиня Кейкуатова, а ти мене так схвилювала... 10 “НАШЕ ЖИТТЯ", БЕРЕЗЕНЬ 1992 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
