Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
у надії, що не посміють на них наїхати танками, так уже раз вдалося врятувати хлопців, коли пожежні машини поливали з брандспойтів водою з піском, який під великим тиском врізався в тіло. Пожежні ма шини відступили. Але танки їх не пощадили. Тому багато жінок загинуло. Ще пригадую, як дівчата мені показували — на зруйнованій стіні 4-го барака вгорі прилипле волосся, змішане з кров’ю. Саме тут придавили танком Зенка з Бродів. Дівчата розказували також, що коли танки почали їх заганяти до бараків, то згори помагали ще пільоти з літака, стріляючи по натовпу з кулемета. Люди в бараках забарикадувалися. Вікна закрили матрацами. Тоді почали кидати в бараки газові шашки. Опріч того, що вони душили від газу, загорілися ще матраци і ватянки, і дим помагав удушенню повсталих. Очма нілих від диму й газу, виводили з бараків за зону, там стояли вагони. Одних забрали під суд, інших —у закритку, ще інших вивозили у бозна які табори. Батько був у вагоні і за допомогою знайомого лікаря вернувся у зону, сподіваючись зустрітися зі мною, а я, навпаки, — довідавшись, що батько у вагоні, сама попросилася, щоб узяли на етап. Я прощалася з Кенгіром. Прощалася й мимоволі згадувала тих, хто хоч чимось полегшував наші страждання. Згадала і лікаря Каца з Чернівців. Він і батько були знайомі, бо служили в одному відділі австрійського війська в кінці Першої світової війни. У час тих кількох днів, коли у нас було світло, за моїм проханням, водив на рентґен до нього жінок, що почували себе хворими. Отак я по трапила в Тайшетські табори, а батько залишився в Кенгірі. Коли нас готували на етап, сталося повне за темнення сонця. У степу стало моторошно тихо, і серед дня настала раптом ніч. Це було епілогом нашого повстання. Солдати забирали все, що залишилося з осо бистих речей наших і що лиш трохи скидалося на "казенщину”. Державне не сміло пропасти, а пого ріло всього чимало. Нам роз’яснювали, що всю цю кашу заварили американські аґенти, і кожному веліли розписатись, що буде мовчати і ніколи, нікому і ніде не роз казуватиме. Ми всі цікавилися долею комісії. Доходили до нас чутки, що Кузнєцова судили. Одні казали — тримався мужньо, інші — навпаки, що звалював вину на когось. Правди не знаю. Юрій Михайлович підрізав собі вени. Казали, — помер. Михайла Каллера — розстріляли. Про Гліба оповідали: тримався гордо. Одні ка зали, що його розстріляли, інші — що засудили. Лідія Кіндратівна — загинула. Нуся Михалевич — потрапила в закритку. Бачила я її в Олевську літ десять тому. Була опісля на півночі і мріяла повернутися на Україну. Недавно до моїх рук потрапив мій лист, писаний ще 1954 року до батьків з Тайшету. Батько уже був удома, його комісували і за станом здоров’я від пустили раніше. У листі є такі слова: ’’Нас тривожить доля батька Омеляна і тих, що з ним. Ми про них нічого не знаємо”. Пригадую, дядько Омелян мав якесь відношен ня до комісії, що керувала повстанням. Може був не дуже активним її членом, що так ми призабули за нього. Мабуть, згадуючи його ім’я, я хотіла через батька довідатися про долю комісії. В уяві постать Омеляна: високого зросту, білявий, середнього віку. Від нього вперше я довідалась про Українську Авто кефальну Православну церкву: він був її ревним віруючим захисником. Придушенням повстання керував Долгих з Мос кви. Я сама бачила двох п’яних солдатів, коли бігла за медикаментами в чоловічу зону. Вони зайшли в 4-ий барак і рилися в речах політв’язнів. Мародери найнижчого ґатунку. Та й дівчата оповідали, що між солдатами, які брали участь у розгромі, були п’яні. І тут згадалася одна пригода, коли ми ще пра цювали до страйку. Була зима.Ми навантажували вугілля. Біля вагона поставили вартовим над нами молодого конвоїра, з новоприбулих. Чогось йому наговорили, бо сторожив дуже ревно. А казахстанський вітер вогнем палить. Улітку — гарячим, узимку — холодним. Солдат у кожусі, але бачимо — вуха й лице біліють. Дівчата хотіли подати йому хустку, щоб замотав лице, бо при русі не відчували холоду, — а він на нас зброю направляє. Бачимо — непереливки: йому й руки за дубіли. підскочили дівчата, повалили в сніг, натерли щоки, вуха, руки до червоного, закрутили в хустку, на руки натягли ще одні рукавиці, повісили зброю на плече, а в його спочатку наляканих очах появилися сльози вдячности... Потім виручав нас з листами. Якщо, дорогий читачу, моя розповідь зацікавить і зворушить вас, — якщо ви разом зі мною скинете шапку, шануючи пам’ять загиблих на барикадах, — якщо ви щиросердечно заспіваєте з нами, кенгірцями: Тим, що впали за волю, Ми клянемось сьогодні, Що не будем, не будем рабами І не будем носити ярма!— тоді я зможу сказати: ’’Нині отпущаєші рабу твою, Владико, яко виділи очі мої спасеніє твоє...” Червень 1989 року Коннюхів 8 НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1992 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
