Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Питання про зміни у вихованні тих, хто попов нює збройні лави українського війська, захотілося обговорити і з добре відомою діячкою на ниві глибо кого реформування системи освіти на Львівщині Іриною Калинець. — Дуже багато було різних думок про те, бути чи не бути в школі допризовній підготовці наших юнаків, — розповідає пані Ірина. — Особливо різко стояло те питання ще під час окупаційного режиму, тобто до проголошення незалежности України. В Га личині мені часто ставили запитання — і в пресі, й під час виступів на телевізії, — чи не будемо ми лікві довувати оцю допризовну підготовку. Адже хто ви кладав у школах цей предмет? Це були старі відстав- ники... — Люди сталінсько-брежнєвського гарту! — Так, вони були переважно чужі до болю нації, до її проблем, скеровані на те, щоб виховувати імпер ську покору, вірність імперській армії та й більше нічого. З другого боку, ми свідомі були того, що все одно, рано чи пізно, постане перед нами питання про створення української держави, отже й практично створення її армії. І вирішили залишити допризовну підготовку як складову частину навчального курсу, маючи на меті, що наші діти вже служитимуть в українському війську. Для того треба було здійснити ряд корінних змін. Адже до вересня 1990 року допри зовна підготовка викладалася російською мовою, а з вересня 1990 р. школи Львівщини перейшли на концепцію національної школи, і всі матеріяли ми переклали українською мовою. Подруге, ми змінили в переважній більшості склад викладачів цього пред мету, почали набирати молодих педагогів, у яких зовсім інший світогляд. А невеличку, цікаву практику діти перебуватимуть влітку у спеціяльних таборах, де керуватимуть ними справжні патріоти, члени Спіл ки офіцерів України. До батьків наших учнів я зверну лася з пропозицією пошити для цього дітям форму Січових Стрільців (о як ця пропозиція при старому режимі налякала високопоставлених імперських стар шин! Аж смішно було...). — На жаль, ще немає в Україні справді наукової концепції допризовної підготовки. Було б чудово, якби в її створенні допомогли своїм досвідом україн ські військовики з діяспори, зокрема, знаменитий американський генерал-лейтенант Микола Кравців або полковник Петро Содоль, який недавно очолив видавництво "Пролог"... — То було б дуже доречно. Тим часом Львівщина над такою концепцією працює. Хочемо, щоб вихо вання наших юнаків справді було спрямоване на бажаність служби в українській армії. Нещодавно був такий казус. Приїздить до нас представник Міністерства народної освіти підполков ник Погорєлов і каже, що перевірятиме, як ведеться підготовка. Я його тоді запитую, чи прийняв він при сягу на вірність Україні. Відповідає: ні. Я кажу: яке ж ви маєте право перевіряти підготовку майбутніх вої нів Збройних Сил України!.. Через два дні міністер ство його забрало. — Пані Ірино, що м ож е, на ваш погляд, зробити українська ж ін к а для безпеки і миру в нашій неза л е ж н ій держ аві? — Я абсолютно проти якоїсь важкої військової служби для жінок. Але на певних офіцерських поса дах жінки повинні бути. Це перекладачі, лікарі... І, зрештою, нічого страшного, якби міністром оборони була саме жінка. Хоча мені більше бачиться жінка-українка голо вою Служби Національної Безпеки України! Бо саме вона, з її материнським проникливим відчуттям най краще розібралася б, як реорганізувати оте вчорашнє КҐБ, де ще повно людей, які вороже ставилися до здобуття Україною державности... На такій посаді жінка-українка була б Гарантом спокою і надійности для нашої держави, для всіх наших сімей. Я маю щодо нашої перспективи подвійне відчуття. З одного боку, дуже вірю в ласку Божу і в те, що час змін владно прийшов, і ми його до кінця, правдоподібно, навіть не усвідомлюємо... Але, з другого боку, я, на жаль, бачу, що деякі чільні посади займають і гене ральські погони отримують люди не цілком достойні. Бачу, що інтереси корінного населення часом недо статньо враховуються (а ми ж були найбільш гноб лений, уярмлений народ, і тепер працюємо в ім’я України, в першу чергу ми маємо подбати про свій рід). І коли я бачу, що політика роздачі чинів не визначається совістю, любов’ю до України, мені, як жінці, деколи стає страшно. Так між вірою і песи мізмом живу, схиляюсь більше до віри. До віри, що вік фашизму-більшовизму минув. Українське жіноц тво, я переконана, його повернення не допустить. І в створенні армії ми, українки, посприяємо так, щоб вона була нашою гордістю. Київ Юрій Пригорницький “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1992 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
