Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
людина пропала, як голка. До того ж перешкоджало подвійне прізвище — чи то треба шукати Ганжу- Черняхівську, чи Черняхівську-Ганжу? Пливли день за днем, місяць за місяцем... Жодної відомості про Рону не було. Тим часом у Києві гучно святкували ювілей ’’нашого” письменника. В театрі ставили ’’Ма русю Богуславку”, в газетах та журналах друкували статті про нього, в яких оперували матеріялами Люд мили Михайлівни. До неї приходили інтерв’юери від різних газет. Відбулося урочисте засідання з промо вами, деклямаціями, на якому за столом президії сиділа Людмила Михайлівна та Оксана Михайлівна. Всю цю муку перенесла в надії, що знайдеться її дитина. І ось кінець-кінцем її викликали до ЦК і там з всілякими словами пробачень заявили їй, що запи тували всі установи по лінії партії НКВД і дістали остаточні відомості, що слід Рони загубився. Вста новлено точно, що вона була в шпиталю коло Омська, але куди її вивезено ( дата відома), не можна знайти так і не довідалася Людмила Михайлівна нічого. Пізніше, в Празі, мені довелося почути, що ніби відомості були інші: виявилося, що Рона жива, але безнадійно божевільна, і в ЦК побоялися сказати правду матері. Не знаю чи дійсно так. Настала весна 1941 р. вибухла війна. Україна була заскочена цією подією. Правда, вже давно ро билися натяки, що мир з Німеччиною не тривкий, бо обидві сторони готуються до війни, люди бачили, що роблять укріплення західніх кордонів, везуть на захід гармати. Весна 1941 р. відзначилася рядом урочистих наукових та літературних сесій Академії Наук у Львові, підкреслювався науковий контакт з Галичиною. Лише ті, що пережили на Україні під Совєтами літо 1941 року, можуть уявити собі ту складну пси хологічну трагедію, яку пережив український народ. Нагло почалася війна. Німецькі літаки то там, то тут робили налети, руйнували міста, нищили людей. Чер вона армія майже без боїв відступала перед німцями. Люди нічого не знали: за 25 років більшовицького панування вони втратили зв’язки з Европою. В Києві життя йшло гарячковими темпами. Кожен день приносив новину: партійці швидко виїздили, евакуйовано Академію Наук, високі школи. Оголо шено, що всі повинні покинути Київ, але засобів для того не було. Потяги виходили перевантажені, па роплави вивозили баржі, на яких навантажувалися службовці з їх майном. На вулицях найменший ві терець здіймав хмари чорного попелу — це палили архіви різних установ, а також і приватних людей. Щодня в магазинах ’’Гастроном”, ’’Універмаг”, ”Со- рабкооп” видавали різний крам, про який забули думати: білизну, одяг, взуття, цукор, масло, муку, консерви, рибу з холодильників і т.д. Нарешті, ви пустили в Либідь (притока Дніпра) вино: тоді стало ясно, що Київ буде відданий німцям. А разом з тим ширилися арешти, люди боялися власної тіні, най ближчі знайомі лише натякали один одному що вирі шили не покидати Київ, а про людське око робили все, щоб виїхати. Приходили на збірні пункти, довгий час вешталися коло білетних кас на двірці, чи на пристані і голосом повним суму повідомляли один одного про неможливість дістати квитка, замовчую чи, що прийшли свідомо запізно. Боялися, щоб не підслухав хто з вікна, боялися телефона, бо казали, що кожен телефон має мікрофон. 20 липня до мене прийшла Людмила Михайлівна. Вона була незвичайно весела, жвава; замість капе люха на її голові була синя шовкова хустка, яка робила її лице молодшим. Вона довго пробула в мене й не звжаючи на те, що німці мали відрізати її від Рони, бадьоро і з надією на волю дивилася на майбутнє. Вона обіцяла незабаром знов зайти; вия вилося, що ми прощалися назавжди. Через два дні вранці пролунав телефон біля мого ліжка. Все стало ясно. Пізніш ми довідалися, як ста лися події: пізно ввечері на квартиру Черняхівських прийшли з НКВД, заарештувати обох сестер і гостя, що в той час був у них — Іринарха Ювеналовича Черняхівського. З того часу про долю їх нічого не відомо. 18 вересня до Києва вступили німці. Перше, що зробили українці, які мали для того можливість, — взялися розшукувати тіла закатованих в тюрмах. Бу ло знайдено багато трупів відомих діячів, але ні Людмили Михайлівни, ні Оксани Михайлівни не знай дено, тому не було певности, що вони загинули, за лишалася надія, що їх вивезено кудись з України. Вже на еміграції я почула, що їх вивезли з Києва ешелоном, який зупинився в Дарниці (перша станція за Дніпром); там обох сестер розстріляли і закопали. Так загинула трагічно ця виключно обдарована, талановита жінка, письменниця, громадська діячка. В родині Старицьких був ще їх брат Юрій, який помер за кілька років до війни 1941 р. Він весь час жив десь в Сочі і нічим не виявив себе на громадсь кому полі. Донька Стешенків, Орися, жила виключно теа тральними інтересами. Охорону спадщини Людмили Михайлівни та Оксани Михайлівни взяла на себе Марія Яківна Стешенко. Вона казала, що її обов’язок берегти все, що залишила Людмила Михайлівна на випадок її повороту; її обов’язок зберегти літературну спадщину Людмили Михайлівни. Марію Яківну було заарештовано по доносу сусідів енкаведистів, що за лишилися для підпільної більшовицької роботи й за німців. За її смертю загинула вся спадщина Людмили Михайлівни: її листування, ненадруковані вірші, ру кописи незакінченого роману. Від одного з най видат ніших українських родів не залишилося нічого. “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1992 13
Page load link
Go to Top