Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЗАГУБЛЕНИЙ РІД н данилевська (СТАРИЦЬКИХ — ЧЕРНЯХІВСЬКИХ — СТЕШЕНКІВ) Сестра II Оксана на надавалася на те, щоб під тримати її, дати їй тепло. В дні глибокого горя, Людмила Михайлівна, вия вила всю велич душі. Вона не впала духом. Прибита горем, втомлена, вона не переставала жити інтелек том; вона, як і раніш, жила інтересами громади, Ук раїни. Оксана Михайлівна, навпаки, зайнята була своїми власними справами і якось мало уваги при діляла Людмилі Михайлівні. І тут на шляху Людмили Михайлівни з’явилася нова людина. Це була Марія Яківна — вдова Ярослава Стешенка, сина Оксани Михайлівни. Коли Ярослав загинув (загинув він в другому засланні у Бухті Нагаєвській), дружина по вернулася до Києва і оселилася з Оксаною та Люд милою Михайлівними. З свекрухою вона була мила, уважна, але Людмилу Михайлівну полюбила глибоко й щиро і за останній рік її життя дала їй ілюзію родини: вона оточила її ласкою, турботою і робила все, щоб поліпшити її життя. Людмила Михайлівна не покладала рук. Вона писала до всіх інстанцій НКВД, благаючи сповістити — де Рона? Ходила вона і до місцевих органів — і випадково натрапила на страшну трагедію Рони. Во на була у того слідчого, який вів справу Рони після того, як було оголошено їй, що її незабаром звільнять; цей слідчий з неприхованою злобою кинув Людмилі Михайловні, що Рона-красуня й що вона різко роз мовляла з ним і брутально поводилася... Для Люд мили Михайлівни відкрилася огидна картина, вона згадала, як оповідала звільнена сусідка по камері про розпач, сльози Рони, коли вона повернулася від цього слідчого... А після того незабаром був вирок на 8 років. Людмила Михайлівна дістала відомості, що то був безмежно жорстокий садист. Не важко уявити собі всі ті муки, які переживала Людмила Михайлівна, реконструючи в своїй уяві кар тину знущань, невимовного жаху, який пережила Ро на. До того ж мучила її думка про божевілля Рони; їй переказували, що з ДОПР’у її переводили до лікарні для божевільних у Києві — "Кирилівської” —але все це було овіяно таємницею, і добитися правди вона не могла. Пройшов 1940 p., на який припадало сторіччя з дня народження М.П. Старицького. Як завжди, Со- вєтський уряд почав вживати заходів, щоб пишно, урочисто відзначити цю подію, продемонструвати перед всім світом, як в Совєтському Союзі шанують ’’наших” діячів. Це мало набути ще імпозантніших форм в зв’язку з об’єднанням України. До Людмили Михайлівни, яка була тричі неблагонадійна, умовно засуджена, вдова теж неблагонадійного та мати за сланої — несподівано з’являється посол ЦК Партії з проханням прибути до самого т. секретаря КП(б)У — першої особи цілої України. Вона їде. Найкращий прийом — ”ми, мовляв, — завжди шанували та ша нуємо М.П. Старицького, шануємо Вас, без Вас не можемо, як належить, відсвяткувати ювілей такого видатного діяча і т.д. і т.д. Конкретно — написати біографію Михайла Петровича і взяти участь в уро чистому святкуванні ювілею. З другого боку, про хання, чи не має вона яких побажань, чи не може ЦК зробити якусь допомогу родині Михайла Петровича на знак ювілею. Все, чого вона побажає, все буде зробено. Людмила Михайлівна сказала, не вагаю чись, що єдина допомога, єдине, чого просить — розшукати Рону; навіть не звільнити її, про це вона не мріє, а лише сказати їй, де вона, і дати дозвіл листуватися з нею. Секретар дав згоду, розпитав її, як все це сталося., висловив надію, що ЦК легко розшукає її, і передав в її присутности наказ комусь з апарату негайно запитати московське НКВД, Си бірське і т.д. Почалася для Людмили Михайлівни нова доба надій, розчарувань. Виявилося, що ’’товарищ” якому секретар доручив її, був сердечна людина, який щиро взявся за справу. Вона чимало раз бувала у нього —він і показував їй відомості, одержані з Москви, з різних НКВД Сибіру — але всі вони були негативні: дження. Це були ’’Історичний нарис НТШ” пера Во лодимира Гнатюка із вступним словом проф. В. Яне- ва і монографія М. Мушинки про Володимира Гна- тюка у ’’Записках НТШ” з 1987 р. Провела також заходи, щоб накреслити сильветку свого чоловіка, який дописував до французької і чеської преси на економічні теми, але цього не довела до кінця. Обоє спочили на цвинтарній частині НТШ біля Парижу. Українська громада в Парижі взяла в обох похоронах численну участь. Л.БУРА 12 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1992 стрифікувала, але працювала лікаркою. Подружжя включилося в українське громадське життя в Парижі. Леся стала членкою Союзу Українок Франції, на лежала до створеного там Українського Академіч ного Товариства й НТШ. Чоловік був співробітником станиці Наукового Т-ва ім. Шевченка у Сарселі. Він помер у 1966 р. В останні роки Леся старалася поширити знання про свого батька. її заходами появилися дві праці у той час, коли святкували 100-ліття з дня його наро- Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
