Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
квартиру, яку вони зберегли у Києві, а до національ ної бібліотеки, де вона читає в залі. На другий день я зайшла до читальної залі і побачила Людмилу Михай лівну. Вона вийшла до коридору й там ми кілька годин розмовляли з нею. Виявилося, що вона пише роман з історії Південної України; тема його — конфлікт між батьками, старими українськими ко заками, запорозькою старшиною і сином (син слу жить в новому російському війську) і на цьому ґрунті між двома світоглядами виникає колізія. Цю тему Людмила Михайлівна зачепила вже раніш в своїй прекрасній п’єсі ’’Останній сніп”, але там вона брала добу після скасування Січі. Тепер вона цікавилась попередньою добою — 1734-1772 pp. — після по вернення запорожців на свої ’’вольності” та поступо вою боротьбою з ними з боку російського уряду. Цій добі була присвячена тоді більша частина моїх дру кованих праць, я мала велику колекцію виписок з архівів цієї доби, писала велику монографію про ’’Розподіл запорозької спадщини”. Людмила Михай лівна, шукаючи джерел для праці, знайшла мої стат ті — і захопилася ними. Ось вона й звернулася до мене з проханням дати вказівки й матеріяли до цієї своєї доби. Виключна делікатність Людмили Михай лівни виявилася і тут: вона не хотіла заходити до нас, і ми умовилися зустрічатися в бібліотеці. Вона разів два на місяць приїздила до Києва і завжди заздалегідь повідомляла мене карткою без підпису, або з якимсь певним підписом, коли вона буде в бібліотеці, й ми зустрічалися. Ці зустрічі, ці довгі розмови, зв’язали нас глибокою симпатією, яка пе рейшла в дружбу, Людмила Михайлівна завжди каза ла, що я останній друг в її житті і дійсно віддавала мені стільки зворушливої ласки, уваги, пошани. Вона високо цінила мої праці, всі перечитала, я давала їй мої ненадруковані рукописи, матеріяли. Згодом, мені пощастило переконати її, що ми не боїмося її — і вона почала заходити до нас, але уникала зустрічати ся з сторонніми людьми. Приїхавши до Києва на деякий час, Людмила Михайлівна обов’язково проводила вечір у нас; зде більшого вона привозила з собою який-небудь розділ роману й читала його нам. Було надзвичайно цікаво слухати її; мене та мого чоловіка вражало, як вона переймалася духом доби, як вона інтуїцією письмен ника доповнювала те, чого не подавали скупі ма теріяли. В її оповіданні вставали картини побуту за порожців, Січ, торгівля, проходили чумаки, а назу стріч їм ішли російські старшини, нові дідичі, серед них козаки з Полтавщини, будувалось нове життя "Новоросійської губернії”, виникали колізії між ста рим та новим, але це нове не завжди було зле. Людмила Михайлівна писала багато, але друку вала взагалі мало. Вона розкидала самоцвіти своїх віршів, не рахуючи їх, і не надавала їм ціни. Кілька разів я просила її дати мені ненадруковані вірші, але вона їх не зберегла. Пригадую — було надруковано десь переклад П. Тичини — "Парус” Лєрмонтова. Пе- Людмила Старицька Черняхівська. Портрет відтворений за фотографією останніх років життя мисткинею Лідією Серветник-Юрчук. Ludmyia Starytska Czerniakhivska. Artist Lidiia Servetnyk-Jurchuk. реклад був слабий. Приходить до нас Людмила Ми хайлівна і її очі сяють; каже , що спеціяльно прийшла, щоб почитати пародію на цей переклад — пародія була чудесна. Нарешті, здається в 1934 p., Олександер Гри горович дістав можливість повернутися до Києва, й президент Академії Наук О. О. Богомолець влашту вав його на працю, як ’’позаштатного” співробітника до свого інституту експериментальної медицини ВУАН. Матеріяльно це було зле, але морально Черня- хівські ожили, знову оселилися разом з сестрою Оксаною Стешенко в своїй квартирі на розі в. Під вальної та Столипинської. З жовтня 1935 р. помер після жорстокої хвороби мій чоловік. Я залишилася буквально самітня. Люд мила Михайлівна за цей час виявила стільки ласки, уваги, стільки виняткової ніжності до мене, що я не уявляю, хто б з близьких міг так поставитися, як вона. Не звертаючи уваги на стан свого здоров’я, на погоду, на сніг, дощ — вона їхала до мене досить далеко, щоб пробути зі мною вечір, розважити мене розмовами. Продовження в наступному числі ’НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 1992 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
