Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Н. ДАНИЛЕВСЬКА ЗАГУБЛЕНИМ РІД (СТАРИЦЬКИХ — ЧЕРНЯХІВСЬКИХ — СТЕШ ЕНКІВ) (Продовження) На початку літа 1929 р. у Києві почалися арешти серед української молоді. Першими були заарешто вані племінники С. Ефремова — Наталя та Микола Павлушкови, причому, Наталю схопили ввечері на вулиці. За ними почали арештовувати студентів та вихоплювати людей з різних кіл українців. В липні заарештовано було Дурдуківського, Ніковського, С. Ефремова, а за ними тисячі українських діячів, учених. Пригадую зустріч в Академії Наук з Людми лою Михайлівною, яка сказала мені про арешт Рони. Обвинувачення проти неї було велике, їй пришивали шпигунство, обвинувачували, що шлюб її був фіктив ний, що вона ’’про людські очі” одружилася з нім цем, щоб мати претекст для переїздів з Берліну до Києва й знов до Берліну і при тому виконувала обов’язок ’’дипкур’єра” і, не зважаючи на все, Люд мила Михайлівна добивалася звільнення доньки. Підготовка до процесу, на якому майже вся укра їнська інтелігенція опинилася на лаві підсудних, ве лася безупинно. Ширилися кола заарештованих. Се ред них були і Людмила Михайлівна та Олександер Григорович Черняхівські. Людмила Михайлівна три малася героїчно. За нею стояли ’’злочини” — вона вітала в 1919 р. Петлюру, як Голова Українського Клюбу в Києві; вона в присутности сексотів — так виявив процес СВУ (Спілка Визволення України), на своїй квартирі року 1925 — на зустрічі Нового Року, виголосила тост за Петлюру. Вона мала тісні зв’язки з політичними емігрантами, як проф. Дорошенко, Е. Чикаленко тощо. Вона була тісно зв’язана друж німи узами зо всіма підсудними по справі СВУ. У неї на квартирі були ’’явки” тощо. Навесні 1930 р. в Харкові розпочався процес СВУ. Підсудні здебільшого визнавали свою вину, більша частина з них схиляла ’’винні” голови. І серед сотні підсудних героїнею процесу виступила Людмила Ми хайлівна: не втрачаючи рівноваги, спокійна, впевнена в своїй правоті, палаючи ненавистю до ворогів Укра їни, вона не схилила голови. Не вину визнавала вона, а доводила своє право і мудро та дотепно відбивала всі казуїстичні запитання, якими хотіли заплутати її прокурори. Процес транслювали по радіо і вся Укра їна, і вся еміґрація чули ці блискучі відповіді слабої, хворої жінки, змученої ув’язненням. То один, то дру гий прокурор відставали від неї, діставши належну відповідь. І знов виявилося, що, навіть, на НКВД сила душі, сила переконань іноді має вплив: несподі вано серед жорстоких вироків Л.М. Старицька-Черня- хівська та її чоловік дістали кільканадцять років ув’яз нення ’’умовно”, себто були звільнені. Проте, умовний вирок не повертав людині її прав: Олександер Григорович втратив катедру у Києві і був призначений "умовно” професором Ста лінського медичного інституту, Людмилі Михайлівні було заборонено друкувати будьщо. Для неї це було тяжким ударом. Почалося нове життя. Довелося Черняхівським покинути Київ, рідних, друзів, працю й переїхати в Сталіно, яке вони обоє зненавиділи. Виразне сов- єтське місто, збудоване на місці Юзовки, Сталіно було інтернаціональним робітничим містом. Переваж но російські робітники, ще міцніша, ніж у Києві, ме режа сексотів НКВД, маса партійців. Інститут, в яко му переважно партійці, неприємні вулиці, на яких зустрічаються юрби п’яних, життя в "Будинку про фесорів”, наче під скляним ковпаком, неможливість вільно розмовляти, відсутність близьких людей — ось що знайшли Черняхівські на місці ’’почесного заслання”. Олександер Григорович обмежився лябо- раторією, Людмила Михайлівна — хатнім господар ством. Але ж цього було замало для неї. Позбавлена можливости друкувати, вона не припиняла літератур ної праці. Восени 1930 р. я вперше після процесу побачила Людмилу Михайлівну. Померла Олена Пчілка, і я приїхала на похорон її. Спізнившися на виніс тіла небіжчиці, зустріла процесію на вулиці Львівській. Я пройшла кілька кроків і побачила самітню фігуру жінки, яка йшла, спираючись на ціпок, нібито уника ючи людей. Я була здивована, пізнавши в ній Люд милу Михайлівну. Я підійшла до неї, ми привіталися, і я взяла її під руку — було сковзько, а Людмила Ми хайлівна боялася ожеледи. Вона подивилася на ме не трохи здивовано і спитала, чи не боюся я її після процесу. Я заспокоїла її, що тепер для нас вже ніщо не страшне, — і я нічого не боюся (мій чоловік був під судом в 1923-1924 р. по процесу ’’Центра дій” і з того часу і він, і я вважалися за ’’неблагонадійних”). Ми довго йшли з нею, і це була перша після процесу довга бесіда у нас віч-на-віч. Я просила Людмилу Михайлівну зайти до нас, переконувала, що ми не боїмось її, і вона обіцяла. Я зрозуміла, що її боляче вражало ставлення до неї людей. Вона натякнула, що навіть серед родичів вона відчуває, що вони бояться скомпромітуватися. Пройшло кілька днів. Повернувшися додому, я почула від мого чоловіка, що без мене приходила Людмила Михайлівна (коло 10 год. ранку, з розра хунком не скомпромітувати нас, не зустрітися з людьми) і просила мене зайти до неї, але не на 4 ’НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ, 1992 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
