Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Так ти краще будь з ним обережна... — Княжна Варвара? — здивувалась Ганна Іванів на. — Ця святенниця? Ніколи не подумала б, що вона може закохатись! — Та ще в кого! — знизав плечима Платон Олек сійович. — У Шевченка, колишнього кріпака!.. Та ж її мати не згодилась, щоб Варвара вийшла за Бара- тинського, бо то був би мезальянс, то що вже гово рити про цього!.. — Та хіба... хіба Шевченко її також любить? — спитала Ганна Іванівна, почуваючи, що серце її стис кається тривогою, і від недавнього щастя не лиша ється нічого, тільки гіркота. — Хіба вони думають одружитись? — Та ні, ще нічого невідомо... Тільки плітки... Але ти ж знаєш, з нічого пліток не буває... Щось там робиться. Старий князь погнав верховня за Капніс- том, щоб той якось вплинув на Варвару, стримав би її... А вона, здається, закохалась так, що нема їй ні спину, ні стриму... Знаєш, розумовська кров!.. Звикли, щоб усе було по-їхньому! Ганні Іванівні вже не хотілось ні слухати, ні гово рити. Вона нашвидку кинула чоловікові: — Я піду подивлюсь, як там із сніданком, — і поспішно пішла до кімнатки, де містилась її ключниця і яка була центром її власного господарського двору, з усіма інтриґами придворних, суперечками, амбіці ями і ревнощами, над якими вона одна, Ганна Іва нівна, була повною володаркою і суддею. Вона нашвидку дала ключниці розпорядження, щоб лиш вислати її звідти, а лишившись сама, гли боко задумалась. То княжна Варвара покохала Шев ченка!.. Ота худенька панна, що, здавалось, вічно горіла якимсь внутрішнім вогнем, вся віддана була якійсь одній справі, яка запалювала її і не давала цікавитись нічим іншим. Тепер вона запалилась лю бов’ю!.. Коханням до чоловіка!.. Але це не була ота, відома, звичайна любов... Ганні Іванівні здавалось, ні, вона виразно відчувала, що тут мусіла бути особ лива любов, бо і княжна Варвара, і Шевченко були особливі, незвичайні люди... Ганна Іванівна дивилась в одну точку, і лукава переможна усмішка непомітно злетіла на її уста... Нехай вони там собі й незвичайні, але таки коло неї, коло Ганни Іванівни, земної й звичайної, упадав цей самий Шевченко... Таки їй шепотів він оті, такі дивні серед їх оточення слова: — Яка радість, що є такі красуні на землі, як ви! Яке щастя, що нам — людям, і нам — мистцям трап ляється час від часу не тільки побачити, але й втілити навіки на полотні таку красу, яку Господь сотворив на радість людям... Ганна тихенько зітхнула. Як він приглядався до неї, як пояснював їй, що саме в ній гарне і чому. — Я думав, що у вас чорні очі, — говорив він, малюючи і пронизуючи її гострим поглядом своїх сірих очей, від яких, здавалось, ніщо не може схова тись. — А вони у вас сині!.. Такі темно-темно сині, що ніби чорні. Таке небо буває на Україні літніми ночами — ніби чорне, а вдивишся, — то така глибока синява... Ганна тихенько засміялась і похитала головою. Звичайно, вона знала, що в неї сині очі... вона тому так часто шила собі сині сукні, а коли й не сині, так бодай ошатовані чимсь синім... Такими синіми квітка ми була обшита її сукня й на тому балю в Мосівці, коли Шевченко цілий вечір просидів біля неї і все просив бодай одну квіточку з її сукні на пам’ять. Звичайно, вона відмовляла й жартувала, але він таки взяв собі квітку... Відрізав від сукні, коли вона обер нулась відповісти щось на питання Соні, своєї зови ці... — Я берегтиму її завжди, — сказав він, показавши їй квітку і ховаючи її у внутрішню кишеню сурдута. — Її торкались ваші руки, і вона для мене священна!.. А тепер княжна Варвара хоче стати між нею й Шевченком, хоче витиснути з його пам’яті всі ці хви лини, ці слова, ці обіцянки... Ні! Сині очі Ганни Іванівни стали зовсім чорні від гніву і рішучости. Нехай вони собі одружуються чи собі будуть найкращими друзями, але Шевченко не повинен забути її, не мусить, не сміє забути!.. Вона повинна зробити щось, дати йому на пам’ять щось таке, що було б з ним завжди і не дало б йому забути за неї... що нагадувало б йому про неї кожної години, кожної днини... Ганна Іванівна побігла назад до своєї спальні і швиденько повернула ключик у шкатулці на біжу терію, що стояла в неї на туалеті. Недбало відки- даючи набік перстені й брошки, перли, медальйони й сережки, вона вхопила критий синім оксамитом футляр. Розкрила й на хвилину спинилась, мимоволі милуючись ніжною грою смарагду, що, вправлений у великий чоловічий перстень, грайливо переливав ніжними відтінками зеленого кольору. Це була її материзна, її власність, перстень, що дістався їй ще від материного батька. Вона думала зберегти його і колись подарувати синові. Але тепер владний наказ серця спонукав її віддати перстень Шевченкові, створити між ним і собою якийсь неру шимий зв’язок, мати певність, що кожного дня він гляне на цей перстень на своїй руці і згадає її... І ніяка княжна Варвара не зможе знищити цього зв’яз ку... Вона старанно протерла камінь хусточкою і, по клавши футляр з перстенем у кишеню, вийшла на веранду подивитись, чи не їдуть уже сподівані гості. Продовження в наступному числі ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 1992 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
