Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ГРОЗНАКАЛИНИ (уривок з повісті) МИХАЙЛО ОСТРОВЕРХА Почувши, що стільки наших смільчаків пішли охотниками до нашого війська, став я лебедіти коло Мами, щоб і мене пустила до війська. Коли ж Мама стала твердо на своїм ”ні”, тоді й я став твердіший у моєму наполяганні та говорив уже не: хочу йти до Українських Січових Стрільців, а просто — йду до Українських Січових Стрільців! У таких важливих родинних справах рішала в нас Мама, а не Батько; він лиш мовчки позирав, підсміхався, прислухувався нашим ’’пертрактаціям”. А я, як сновида, ходив за Мамою та все моє лебедів: — Мамо! та пустіть же мене до нашого війська! Та ж дивіться, що пішли мої товариші, Ромко Старчук, Н. Н., ну й ті старші. Та ж я вже давно закінчив моїх 16 років! Мамо! Пустіть, пустіть! — Сто раз я тобі казала: ні! І далі кажу тобі: ні! І не нудь! А диви-диви, який ми то вояк знайшовся! Мине тобі 21 рік — підеш тоді! Ходив я, мов не-свій і серцем плакав, нудьгував. У моїй юній уяві ввижались рожеві, інколи вже вельми мережані картини вояцького життя, його краса ро мантики, скріплені літературою про козацькі походи, яку я вже тоді, розуміється, знав. Прийшло свято Спаса. Ранком, прокинувшись швидше ніж сонце, яке щойно за деяку годину стало вливатись крізь віття яблуні через вікно до хати, я швидко вмився, одягнувся — ще поки Мама встали — і вийшов на подвіря. Знову поринув у настирливі мої думи: іти до Українських Січових Стрільців! Постановив я — нині бути неуступливим! Встали й батьки та увесь наш рід. Усі прибираються — велике ж свято! Мама наготовили овочів, наклали їх у малу кобілку, ще й цвітами закосичили їх, і дали нести кобілку найстарший доні — моїй сестрі Юлі, щоб несла ці овочі до церкви, посвятити їх. В церкві було повно народу. Відправи богослу- жень ішли одна по одній, як і кожної неділі чи свята, в церкві Отців Василіян. Вийшовши з церкви, між моїми приятелями дові дався я — хто ще пішов до Українських Січових Стрільців; і що понад річку Збруч почалася вже правдива війна. Це ділляло ще більше туску до мого серця. Ішов я до хати чомусь із надією, що Мама таки мусять пустити мене до війська! Прийшов я до хати — всіх застав уже дома. По середині хати вже стояв ослін, на ньому велика миска, а довкола неї вже всі сиділи, кожний із своєю ложкою в руці, і ждали на мене. Мама налляла до миски борщу, Тато зробили ложкою над мискою хрест і ми почали обідати. Подали Мама ще й румяні, печені, пахучі пиріжки що, по звичаю, пекли їх у нас на більші свята. Ми почали їх уплітати, аж щелепи грали, як із під села Джурин гримнули гармати. В одну мить усі ми питайно зглянулись по собі. Ще раз ударили гармати. Стало ясно — почався бій! Мама перехрестилися. Тато спиталися Мами коротко: — Що робимо? Молодший брат і сестри по дитячому водили очима по батьках і по мені. В мені ж зажевріла надія, що чейже тепер Мама позволять мені піти до нашого війська. Мама рішуче до Тата: — Я ще зварю пару покладків. Ти спакуй дещо з одежі і постелі, принеси з льоху сира й масла, з комори хліба і махай поза городи й лісом у Глибоку Долину, на Гаї. Бери діти — я вас наздожену. Там буде безпечніше! Став і я дещо помагати в приготуванні до цієї дороги. А в душі почала товктись надія: Мама пу стять, лиш у відповідну хвилину ще таки просити за дозволом — іти до війська! Незабаром усі були готові в дорогу. — Ти з дітьми, кажу тобі, манджай уже! — кажуть Мама до Тата. — Я ще зажену кури, замкну хлів і шопу та й іду за вами! Я зумисне залишився з Мамою. Ледве батько з дітьми вийшов із хати, як я пішов у рішучий наступ на Маму: — Мамо! — почав я прожогом, — пустіть мене до Стрільців! Чому ви не хочете мені позволити на це? Та я вже так прошу і прошу, що вже не знаю у кого допросився б! За Трибухівцями знову гримнула гармата. На цей гриміт Мама вхопили з припічка за копистку й стали нею обкладати мене, промовляючи: — Оце тобі військо! Оце тобі Стрільці! Оце тобі твоя дурна забаганка! Я оминаю удари й кручусь, як вюн; у хаті гар мидер, за Трибухівцями б’ють гармати, до вікна хати стукає наш сусід, Гімназійний учитель Хлєбек, Поляк, і входить до хати. — Сонсядечко! Цо то сен у пані дзєє? — А ось, захотілося моєму кавалерові до війська йти! — Ну, то ладнє! Нєх ідзє! Певнє! А от, я іден до польскіх лєґіонуф! На мить, Мама зупинились поглядом на Хлєбеко- ві, перевели погляд на мене, а потім обернулись до пронози сусіда і стеремкотіли: — Ви собі до свого війська — йдіть! А до мого сина вам зась! Я його Мама! Хлєбек засміявся і швидкою ходою щез. І так — першу битву з маминою кописткою я програв. І — опинився з Мамою в Гаях. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
