Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ГРОЗНАКАЛИНИ (уривок з повісті) МИХАЙЛО ОСТРОВЕРХА Почувши, що стільки наших смільчаків пішли охотниками до нашого війська, став я лебедіти коло Мами, щоб і мене пустила до війська. Коли ж Мама стала твердо на своїм ”ні”, тоді й я став твердіший у моєму наполяганні та говорив уже не: хочу йти до Українських Січових Стрільців, а просто — йду до Українських Січових Стрільців! У таких важливих родинних справах рішала в нас Мама, а не Батько; він лиш мовчки позирав, підсміхався, прислухувався нашим ’’пертрактаціям”. А я, як сновида, ходив за Мамою та все моє лебедів: — Мамо! та пустіть же мене до нашого війська! Та ж дивіться, що пішли мої товариші, Ромко Старчук, Н. Н., ну й ті старші. Та ж я вже давно закінчив моїх 16 років! Мамо! Пустіть, пустіть! — Сто раз я тобі казала: ні! І далі кажу тобі: ні! І не нудь! А диви-диви, який ми то вояк знайшовся! Мине тобі 21 рік — підеш тоді! Ходив я, мов не-свій і серцем плакав, нудьгував. У моїй юній уяві ввижались рожеві, інколи вже вельми мережані картини вояцького життя, його краса ро мантики, скріплені літературою про козацькі походи, яку я вже тоді, розуміється, знав. Прийшло свято Спаса. Ранком, прокинувшись швидше ніж сонце, яке щойно за деяку годину стало вливатись крізь віття яблуні через вікно до хати, я швидко вмився, одягнувся — ще поки Мама встали — і вийшов на подвіря. Знову поринув у настирливі мої думи: іти до Українських Січових Стрільців! Постановив я — нині бути неуступливим! Встали й батьки та увесь наш рід. Усі прибираються — велике ж свято! Мама наготовили овочів, наклали їх у малу кобілку, ще й цвітами закосичили їх, і дали нести кобілку найстарший доні — моїй сестрі Юлі, щоб несла ці овочі до церкви, посвятити їх. В церкві було повно народу. Відправи богослу- жень ішли одна по одній, як і кожної неділі чи свята, в церкві Отців Василіян. Вийшовши з церкви, між моїми приятелями дові дався я — хто ще пішов до Українських Січових Стрільців; і що понад річку Збруч почалася вже правдива війна. Це ділляло ще більше туску до мого серця. Ішов я до хати чомусь із надією, що Мама таки мусять пустити мене до війська! Прийшов я до хати — всіх застав уже дома. По середині хати вже стояв ослін, на ньому велика миска, а довкола неї вже всі сиділи, кожний із своєю ложкою в руці, і ждали на мене. Мама налляла до миски борщу, Тато зробили ложкою над мискою хрест і ми почали обідати. Подали Мама ще й румяні, печені, пахучі пиріжки що, по звичаю, пекли їх у нас на більші свята. Ми почали їх уплітати, аж щелепи грали, як із під села Джурин гримнули гармати. В одну мить усі ми питайно зглянулись по собі. Ще раз ударили гармати. Стало ясно — почався бій! Мама перехрестилися. Тато спиталися Мами коротко: — Що робимо? Молодший брат і сестри по дитячому водили очима по батьках і по мені. В мені ж зажевріла надія, що чейже тепер Мама позволять мені піти до нашого війська. Мама рішуче до Тата: — Я ще зварю пару покладків. Ти спакуй дещо з одежі і постелі, принеси з льоху сира й масла, з комори хліба і махай поза городи й лісом у Глибоку Долину, на Гаї. Бери діти — я вас наздожену. Там буде безпечніше! Став і я дещо помагати в приготуванні до цієї дороги. А в душі почала товктись надія: Мама пу стять, лиш у відповідну хвилину ще таки просити за дозволом — іти до війська! Незабаром усі були готові в дорогу. — Ти з дітьми, кажу тобі, манджай уже! — кажуть Мама до Тата. — Я ще зажену кури, замкну хлів і шопу та й іду за вами! Я зумисне залишився з Мамою. Ледве батько з дітьми вийшов із хати, як я пішов у рішучий наступ на Маму: — Мамо! — почав я прожогом, — пустіть мене до Стрільців! Чому ви не хочете мені позволити на це? Та я вже так прошу і прошу, що вже не знаю у кого допросився б! За Трибухівцями знову гримнула гармата. На цей гриміт Мама вхопили з припічка за копистку й стали нею обкладати мене, промовляючи: — Оце тобі військо! Оце тобі Стрільці! Оце тобі твоя дурна забаганка! Я оминаю удари й кручусь, як вюн; у хаті гар мидер, за Трибухівцями б’ють гармати, до вікна хати стукає наш сусід, Гімназійний учитель Хлєбек, Поляк, і входить до хати. — Сонсядечко! Цо то сен у пані дзєє? — А ось, захотілося моєму кавалерові до війська йти! — Ну, то ладнє! Нєх ідзє! Певнє! А от, я іден до польскіх лєґіонуф! На мить, Мама зупинились поглядом на Хлєбеко- ві, перевели погляд на мене, а потім обернулись до пронози сусіда і стеремкотіли: — Ви собі до свого війська — йдіть! А до мого сина вам зась! Я його Мама! Хлєбек засміявся і швидкою ходою щез. І так — першу битву з маминою кописткою я програв. І — опинився з Мамою в Гаях. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
