Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
І Я ГУКНУ, І КРАЙ МЕНЕ ПОЧУЄ, ВЕРНИ ДО МЕНЕ, ПАМ’ЯТЕ МОЯ! — благав з крижаних далей Василь Стус. Поет та перекладач, публіцист Василь Стус на родився у 1938 році на Вінниччині; закінчив філо логічний факультет Донецького педагогічного інсти туту, потім вступив до аспірантури Інституту літе ратури ім. Т. Шевченка, звідки його відрахували за протест проти хвилі арештів української інтелігенції. У 1972 році заарештували і самого Стуса. Повернув ся до Києва у 1979 році, а вже через рік його вдруге заарештували та засудили на 15 років. 4 вересня 1985 року в ув’язненні Василь Стус помер. Перед са мою смертю його висунули на Нобелівську премію, але посмертно її не присуджують. За цими кількома датами стоїть повне поневі- р’яння та боротьби життя, сповнена силою та болем творчість поета, який писав наприкінці 60-их років: ”І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет — це насам перед людина. Насамперед. А людина — це насам перед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі... Ще ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи”. Василь Стус жив чесно і чесно помер. Але, і мо же для поета це найстрашніше, були поховані його твори. І ще до публікацій у періодиці, як протест проти замовчування цього імени, у листопаді 1988 року у Львівському українському молодіжному театрі з’явилася поетична композиція, присвячена Василеві Стусові, що ледь не стала останньою роботою, адже поставивши прем’єру, театр зазнав на собі страшний прес бюрократичної машини. Доводилось відстою вати наявність у репертуарі цієї вистави, потім дово дилось відстоювати те, що про Василя Стуса перед початком розповідає Ірина Калинець, письменниця та політичний діяч, що відбувала ув’язнення в од ному таборі з поетом. Театрові відмовляли в примі щенні та чинили інші перешкоди, але вистава лиши лася жити у своєму первісному вигляді. Згодом у те атрі появилася фраза: ”Ми думали, що займаємось чистим мистецтвом, а виявилось, що им маємо ха рактер”. Важко рецензувати вечір поезії. Хотілося б лише сказати, що прекрасні вірші Василя Стуса, Ліни Ко стенко та Василя Симоненка, які творять поетичну композицію, були відомі на Україні одиницям і зібра ні разом, вони звичайно частково, але відбивають величезний культурний шар, який було викреслено з нашого життя. ’’Покоління молодої української інте лігенції, що його зробили поколінням політв’язнів, було виховано на ідеях гуманізму, справедливости, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір”, — писав Стус. Вистава починається розповіддю Ірини Кали нець, що пройшла через табори та заслання і добре знала Василя Стуса. Її надзвичайно схвильовані сло ва не тільки дають потрібну та цікаву інформацію, але й задають певний настрій, створюють таку атмо сферу, коли ніхто не може залишатися байдужим. Режисер В. Купчинський (він виступає і як ак тор), актори Т. Каспрук, О. Драч, О. Гречановський, О. Олексишин, Н. Половинка, А. Тимчишин, І. Нау- менко читають вірші, не деклямуючи, а пропускають їх через себе, існуючи в поетичному середовищі ціл ком природньо. Вражають живі голоси, особисті, щирі інтонації. Отак, як є. А може бути гірше. А може бути зовсім, зовсім зле. А поки розум од біди не згірк ще, — не будь рабом і смійся, як Рабле — звучать зі сцени рядки Ліни Костенко. В поетичну тканину вечора вплетені ’’офіційні” вірші. Таке спів- ставлення не стільки смішне, скільки страшне, але без жодних коментарів розставляє все на свої місця. Взагалі треба зазначити, як тонко та одночасно точно передає театр ставлення до віршів, до того, що стоїть за ними, за допомогою тільки поезії. З рядками прекрасних віршів вертається наша пам’ять, ми чуємо голос Стуса через страшні роки, колимські хуртовини та мури, що збудували люди, "керовані по радіо”: Як добре те, що смерти не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив, любив і не набрався скверни, ненависти, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до ж и ття своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і з рідною землею поріднюсь. Поет ’’обернувся до життя” і Спілка незалежної української інтелігенції нагородила театр першою премією імени Василя Стуса за високе мистецтво та мужність, з якою молоді актори відстоювали своє право говорити на повний голос. А саме так, щиро і професійно, звучать зі сцени рядки Василя Стуса, Ліни Костенко, Василя Симоненка. ’’Поезія, краса моя, окраса”, — писав Стус. І пое тична композиція молодіжного театру сповнена не тільки бажанням повернути у чистому, первісному вигляді несправедливо забуті та сплюндровані іме на, але й тонким відчуттям сутности поезії, яке виз начила Ліна Костенко так: Поезія — це завжди неповторність, Якийсь безсмертний дотик до душі.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
