Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЛЕСЯ УКРАЇНКА Дзиґар ударив раз і замовк... Сумно одбивався сей гук в серці жінки, що сиділа за столом над розкритою книжкою. Вона вже давно сидить над книжкою, але не читає, погляд її дивиться в про сторінь, на змарнілому обличчі смуток і покірне ждання, чорне убрання і гладко причесане волосся, чорне, з чималою сивизною, надають жінці чернечий вигляд. Коли б хто порівняв її тепер з тим великим портретом, що висить тут же в салоні на стіні, то навряд чи догадався б, що ота пишна красуня в бальовій сукні з погордливим усміхом на коральових усах, з буйними кучерями над мармуровим чолом і ся пов’яла, зжурена жінка — одна й та сама особа. Сама жінка давно вже привикла дивитись на той портрет об’єктивно, мов на картину або портрет незнайомої особи. Тільки все ж не могла вона при викнути до того тону, з яким її чоловік говорить перед гостями: ”Як би ви думали, чий се портрет?” і, натішившись ваганням гостей, вимовляв: ”Се моя жінка! ха-ха!” Сей короткий сміх просто вражав украй серце його жінки. І згадує вона, як бувало її перший чоловік говорив ті самі слова: "Здумайте собі, се моя жінка!”, але то говорилось так, що кожний бачив, як безмірно вище стояв оригінал від портрета в думці того, хто вимо вляв ті слова. Бідний той перший чоловік, як він її любив, — ні, він ледве смів любити її, він молився на неї. Вона тепер часто спогадує той погляд, з яким він стежив за нею, коли вона бувало летить в танці, сіяючи очима і діямантами. Тілько тепер вона розуміє тую старанню ховану тугу, що часом все ж таки пробивалась в тих глибоких очах. Бідний чоловік! C’est une bonne pate!1 от найбільша хвала, якої він вдостоювався від своєї блискучої дружини. Вона позволяла йому любити себе і вважала се за велику ласку. Коли він умер, вона була ще гарна, — une femme de trente ans,2 — настільки гарна, що могла зчарувати молодого доцента, свого теперішнього чоловіка. О, сей уже не був bonne pate! Врешті жінка йому не давала ніякого прізвища, вона не розуміла його натури, спочатку він любив її — вона була ще гарна — і тоді немов хотів добрати усіх способів, щоб вона не була гарною, йому хотілось, щоб вона укупі з ним сиділа над політичною економією, робила переклади для нього, вона ніколи не могла зрозуміти, навіщо йому се, коли найшлось би багато далеко кращих перекладачів, аби він захотів. Балів і танців він не любив, але він не заважав їй ходити на них, тілько, бувало, з великим юмором розказував, як його жінка "блистает!" Ох, той юмор, — сей чоловік ради юмору і рідної матері не пожалував би. Сей чоловік не стежив за нею сумними очима, поки вона танцювала до білого світу, ні, він просто сидів дома за книжкою або у товариша за розмовою і стрівав її словами: ”А! ти вже вернулась? Хіба вже пізно?” — ’’Моя жінка вільна розпоряджувати своїм часом, як хоче”, — говорив він бувало, і широко прикладав се правило до самого себе. Жінка що-раз раніше верталася з балів, а потім зовсім перестала їздити на них. По троху вона перейняла чорне убрання і гладке чесання волосся від чоловікової сестри, молодої панночки, про яку, бувало, чоловік каже, що вона ідеал жінки, але ся зміна помогла тілько тому, що пан перестав пізнавати свою жінку в тому великому портреті, що висів на стіні. Чоловік її мав чималий вплив межи молоддю. Не раз було каже, вертаючись пізно до дому: ’’Пізненько! ну, нічого, треба ж просвіщати молоде покоління, дарма, що аж горло болить, стіль ки я його дер сьогодні, — чей же красномовність не марно пропаде!” Пані професорка (чоловік її вже став справжнім професором) надумала урядити у себе журфікси для молоді... Але то вийшли справжні ’’журфікси” і довго служили темою для дотепів пана професора: ”Се було в ті часи, коли моя пані була Аспазією”. Се значило, коли були журфікси. Нема що й казати, що се тривало не довго. Одного разу жінка попросила чоловіка сказати, які книжки треба читати для того, щоб набути відомостей по політичній економії, — він засміявся і одповів: "Перше всього треба які-небудь книжки читати, окрім романів Рура... а врешті про читай "Капітал” Маркса по-німецьки, коли хочеш..." Такі і подібні фрази перекидались в думці бідної жінки в той час, як сиділа вона над розкритою книжкою, при тому як живе ставало перед нею обличчя її чоловіка з тонким усміхом на устах і з безжалісним юмором в іскристих карих очах... Дзиґар пробив уже й два і три, а чоловік не вертався. Врешті, коли стрілка от-от мала торкнутись до чотирьох, задзвенів дзвонок і жінка хутко побігла одчиняти двері, не ждучи слуги. — Боже, як пізно, — сказала вона чоловікові з ніжним докором, — ну, як таки можна так нищити своє здоров’я... — і довго вона говорила йому на сю тему. Чоловік дослухав, потім позіхнув і сказав: "все осе дуже чуло сказано, але не до речі, а от перше слово було до діла, — справді вже пізно — ergo, я йду спати, добраніч!” і, ґречно вклонившись, пан професор подався у свій кабінет. 1. Він добре збудований. Р. 2. Жінка тридцяти років. Р. "НАШЕ Ж ИТТЯ”, ЛЮ ТИЙ 1991 13 ПІЗНО
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
