Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима. Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії. Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні, Лопотали крилами і рожевим пір’ям, Лоскотали марево золотим сузір’ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмільні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжности й любови. Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені. Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою, листям затріпочуть Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Закінчення із стор. 17: КО Л О СКРИНІ... дівкою прибиралися. А це мій дівоцький вишневий. Вже як засватана була, то наділа його на Великдень до церкви. Була на мені оця сорочка з виноградом. Бач яка широка мережка у полях, а плахта ота шов ком перетикана, ще од матері мені перейшла. Така легенька та зручна! І китички на вуглах не позби валися. Ось і зелена запаска, і червоні чоботи. — Я б усе те давно у свій час поносила. Тепер вже тих чобіт ніхто не надіне до церкви, — сказала дівчина. — Тепер не уміють так гарно прибіратись, як колись. Поначіпляють на себе хто його зна й чого. А у нас було, як намисто, так намисто. Оце бач девять разків самого доброго намиста, та разок справжнього бурштину і золочений дукач. Ніхто його на ярмарку не купував, так він і переходив од матері до дочки, не пам’ятають і відколи. Хустка пов’язувалася рів ненько, ніде не схибне, і маленькі ріжечки так не притиналися шпилькою, як потім повелося, а так, щоб трошки одставали поволі. Як вийшли ми вже після розговіння на той Ве ликдень гуляти, так усі баби, що сиділи на горбочку, казали, що не було в церкві гарнішої дівки над мене. — Тоді воно гарно було, а тепер би сміялися, якби я так прибралася, — одказала Хведора. — Я собі щось пошию з того зеленого шовкового платка, а оцією плахтою накриватиму ослінчик у своїй хаті на свята. Не турбуйтесь мамо, я її доглядатиму. Солончиха зітхнула й витягла зі скрині золотий очіпок з зеленою стьожкою. Лице їй прояснилось, очі засяли веселим світом. — Оцього очіпка знаю, що не надінеш, нехай лежить у твоїй скрині на спомин од матері; та й своїм дітям розкажи, звідкіля він узявся. Як роз пустили мені косу на весіллі та переплели на дві й наділи мені оцей очіпок, а я глянула тоді на Івана, а він на мене, та так же глянув, що і досі згадую, як у той день. Тоді, по закону, прибив він мені його держалом шаблюки, та й каже: ’’Щоб усе життя міцно на голові тримався”, а світилки заспівали. — Боже мій! — скрикнула Хведора, сплескуючи руками. — Щоб ото я дала себе на весіллю по голові бити! Не діжде мій чоловік того і для закону! То вже старі забобони; пора їх одкидати, щоб соромно не було. Ми своє весілля по новому справлятимемо. Як буду показувати своїм дітям ваш очіпок мамо, то розкажу, щоб знали, з якої неволі вони вибилися. На вулиці у цей мент почулися балачки й сміх. Дівчина схопилася. — Побіжу тепер од вас, мамо! — Ви уже самі поскладаєте, —гукнула вона на порозі й вискочила за двері. Солончиха лишилася сама перед розкритою скри нею. У руці вона держала очіпок, очі її в задумі втопилися в далеке минуле, а на устах затримався легенький усміх. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1990 19
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
