Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
В. О ’КОННОР-ВІЛІНСЬКА КОЛО СКРИНІ Солончиха сиділа перед розкритою скринею біля неї стояла Хведора і з жадібною цікавістю дивилась на кожну річ, яку виймала мати і, уважно обди вившись, одкладала набік, на застелений чистим рядном піл. Одна по одній переходять з скрині плахти, со рочки, платки, рушники. Дівчина пасе очі на тій красі, до якої з самого малку мала заздрість, та не могла доступитись, а ось тепер буде володіти нею. Платки: великий вовняний з довгими торочками і квітками по вуглах; знову шовковий вишневий, мінястий; шовковий синій; зелений у кратках... Довгі рушники старинні, ще з козацьких часів, з рясними виводами й пишними квітками, що мов виростають з дрібного глечика на обох краях. — Оцей ще од бабиної матері, — примовляє Солончиха, обережно перегортаючи рясно вигапто- ваний рушник, дуже змитий і гладенько укачаний. — Мати вішали його тільки на Різдво, та на Великдень, та ще як видавали мене. Я повісила тільки двічі за весь мій вік, а оце буде утретє на твоє весілля. — Тепер на такі й моди немає, — одповідає Хведора. — Уже на ньому і заполоч зблідла. — Зблідла, бо може не першу сотню на світі живе, зате йому й пошана. Дівчина нехтуючи підтягла губи. З скрині виступив великий ’’дамковий” обрус. — А цим застелимо стіл на весіллі. — Солончиха затримала його у руках і замислилась на хвилинку. — Пряла на нього, як ще дівувала. У тітки Галки збіралися... А гарно було на тих досвітках! Прядемо та співаємо... А як виткав його вже дід Савустян, пішли ми з матірю у беріг вибілювати. Поки мати у річці другі намочують, а я цей по травиці вистилаю. Коли це батько твій, тоді ще парубком був, висунувся з-за куща, та смик мене за рукав! Я так і затрусилася. Ох, мені лишенько! Не можу слова сказати, бо як мати оглянуться — що мені тоді буде! А він усміха ється та тягне мене за кущі; тоді каже тихо, щоб не почули: ’’Уже не довго нам отак ховатися. На тому тижні прийдуть до вас старости”. Хведора дзвінко сміялася: — Скільки ж то жаху приняли, щоб побачитись та побалакати! Та й погано ж вам тоді жилося! Не вільно! Хай Бог милує! А якже вийшло зі сватанням? — До Зелених Свят і побралися. Саме оцю скатертину у скриню мені поклали. То вже усі баби вихваляли її, як скриню розбирали! Пішов і обрус на купку. — Мені ота сорочка гарна, — сказала Хведора, заглядаючи у середину скрині. Мати витягла тонку білу полотняну сорочку, усю вишиту вирізуванням. Була вона ніжна і багата, з широкими рукавами, засіяними прозорими зірками, з широкою лиштвою на уставці. — Гарна, нема чого й казать. Тепер так не пошиють. Солончиха розправляла уставку і придивлялася до одного місця. — Тут вона вже поцірована. Хведора нахилилася ближче, розглядаючи. — Я не бачу, ніяк не помітно. — Бо добре зроблено, то й не помітно, а було розірване. Мати усміхнулася. — Ото через який час, як ми побралися, та й почала чіплятися до мене свекруха то з тим, то з тим, так як водиться. Усе їй не догодю. Я мовчу, та стараюся, аби мені Івана не розсердить, а воно не на краще, та на гірше стає. Коли це одного разу, в неділю, як ми з свекрухою біля печі поралися, десь я її горщика рогачем зачепила. Ох, як скипить вона, як визвіриться на мене! Як штовхне мене од печі! — мало я до долу не впала; а тоді схопила мене за хус тку, хотіла зірвати з голови, а тут саме Іван у двері, як побачив, то так і підскочив до нас. Схопив мене за рукав і одкинув на бік, а сам заступив мене собою, та тоді до матері: — Мамо, щоб мені цього ніколи не було! Я не дам вам своєї жінки бить! Як ми не вгодні вам, то підемо собі од вас служити, а так нікому життя не буде, коли заведем розрайку. Погримала моя свекруха, побурчала та й утихо мирилась. Так ми з нею і до віку лагідно прожили. А рукав розірвав на мені тоді Іван, та я його знову цілим зробила... 16 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1990 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
