Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
В. О ’КОННОР-ВІЛІНСЬКА КОЛО СКРИНІ Солончиха сиділа перед розкритою скринею біля неї стояла Хведора і з жадібною цікавістю дивилась на кожну річ, яку виймала мати і, уважно обди вившись, одкладала набік, на застелений чистим рядном піл. Одна по одній переходять з скрині плахти, со рочки, платки, рушники. Дівчина пасе очі на тій красі, до якої з самого малку мала заздрість, та не могла доступитись, а ось тепер буде володіти нею. Платки: великий вовняний з довгими торочками і квітками по вуглах; знову шовковий вишневий, мінястий; шовковий синій; зелений у кратках... Довгі рушники старинні, ще з козацьких часів, з рясними виводами й пишними квітками, що мов виростають з дрібного глечика на обох краях. — Оцей ще од бабиної матері, — примовляє Солончиха, обережно перегортаючи рясно вигапто- ваний рушник, дуже змитий і гладенько укачаний. — Мати вішали його тільки на Різдво, та на Великдень, та ще як видавали мене. Я повісила тільки двічі за весь мій вік, а оце буде утретє на твоє весілля. — Тепер на такі й моди немає, — одповідає Хведора. — Уже на ньому і заполоч зблідла. — Зблідла, бо може не першу сотню на світі живе, зате йому й пошана. Дівчина нехтуючи підтягла губи. З скрині виступив великий ’’дамковий” обрус. — А цим застелимо стіл на весіллі. — Солончиха затримала його у руках і замислилась на хвилинку. — Пряла на нього, як ще дівувала. У тітки Галки збіралися... А гарно було на тих досвітках! Прядемо та співаємо... А як виткав його вже дід Савустян, пішли ми з матірю у беріг вибілювати. Поки мати у річці другі намочують, а я цей по травиці вистилаю. Коли це батько твій, тоді ще парубком був, висунувся з-за куща, та смик мене за рукав! Я так і затрусилася. Ох, мені лишенько! Не можу слова сказати, бо як мати оглянуться — що мені тоді буде! А він усміха ється та тягне мене за кущі; тоді каже тихо, щоб не почули: ’’Уже не довго нам отак ховатися. На тому тижні прийдуть до вас старости”. Хведора дзвінко сміялася: — Скільки ж то жаху приняли, щоб побачитись та побалакати! Та й погано ж вам тоді жилося! Не вільно! Хай Бог милує! А якже вийшло зі сватанням? — До Зелених Свят і побралися. Саме оцю скатертину у скриню мені поклали. То вже усі баби вихваляли її, як скриню розбирали! Пішов і обрус на купку. — Мені ота сорочка гарна, — сказала Хведора, заглядаючи у середину скрині. Мати витягла тонку білу полотняну сорочку, усю вишиту вирізуванням. Була вона ніжна і багата, з широкими рукавами, засіяними прозорими зірками, з широкою лиштвою на уставці. — Гарна, нема чого й казать. Тепер так не пошиють. Солончиха розправляла уставку і придивлялася до одного місця. — Тут вона вже поцірована. Хведора нахилилася ближче, розглядаючи. — Я не бачу, ніяк не помітно. — Бо добре зроблено, то й не помітно, а було розірване. Мати усміхнулася. — Ото через який час, як ми побралися, та й почала чіплятися до мене свекруха то з тим, то з тим, так як водиться. Усе їй не догодю. Я мовчу, та стараюся, аби мені Івана не розсердить, а воно не на краще, та на гірше стає. Коли це одного разу, в неділю, як ми з свекрухою біля печі поралися, десь я її горщика рогачем зачепила. Ох, як скипить вона, як визвіриться на мене! Як штовхне мене од печі! — мало я до долу не впала; а тоді схопила мене за хус тку, хотіла зірвати з голови, а тут саме Іван у двері, як побачив, то так і підскочив до нас. Схопив мене за рукав і одкинув на бік, а сам заступив мене собою, та тоді до матері: — Мамо, щоб мені цього ніколи не було! Я не дам вам своєї жінки бить! Як ми не вгодні вам, то підемо собі од вас служити, а так нікому життя не буде, коли заведем розрайку. Погримала моя свекруха, побурчала та й утихо мирилась. Так ми з нею і до віку лагідно прожили. А рукав розірвав на мені тоді Іван, та я його знову цілим зробила... 16 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1990 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
