Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
тав ногою ту цятку крові, що залишилась на снігу чи на болоті, наче ховав її перед власним сумлінням, і по-дитячому наївно думав тоді про маленьких зай ченят, про самотнього селезня, який не застав у гнізді своєї подруги. Власне, як мисливень, я був байдужим до вбитих, жалів — осиротілих. Полювати в пустині було морально легше. Мож ливо, це й не так, та я помітив тут якесь притуплення сімейного інстинкту у тварин. Я не зустрічав пташи,- них гнізд, зрідка проходили поодинокі сайгаки — не табунами. Не дбали, звісно, про нащадків ящірки, змії пожирали своїх малят, ба, навіть залітні качки недбало загортали яйця в пісок і летіли далі, а малят вигрівала пустиня. Я з жалем дивився на звірків, пташат-безбатчен- ків і не шкодував дорослих: спокійно зводилась на них моя рушниця. Одного дня я побачив нову здобич — степового орла. Він сидів на невисокій сопці, сторожко витяг нувши шию, і вперто вдивлявся у моє житло. Змахнувши крильма, орел рвійно піднісся в небо і повис у зеніті над моєю головою. Вбивати його не було сенсу, але тут я згадав: моя дружина просила привезти їй з пустині хоч якийнебудь сувенір. Так ось він — опудало царя птахів або хоч орли не крило. Орел непорушно ширяв над моєю голо вою, придивляючись до мене злими очима. Ці очі нагадали мені ненависний погляд удава, якого я убив кілька днів тому за сопкою, — як багато хижого інстинкту дала своїм мешканцям ця дика пустеля і як мало материнського! — я підвів угору рушницю і вистрелив. Орел падав, звівши крила до неба, — прощався з ним навіки. Він упав поблизу мого намету й закри чав. Це не був той звичайний орлиний клекіт — так могла кричати тільки людина, благаючи допомоги. Я здригнувся весь і не насмілився підійти до того міс ця, де конав птах, підвівши в небо голову. Це трапилось уранці. Перед обідом, коли мене в душному, як лазня, наметі зморив нарешті неспокій ний сон, почувся стрімливий шум у повітрі. Я схо пився з постелі. Напевно, літак — скине воду і про дукти. Вискочив надвір і сахнувся: могутній орел, чи не вдвоє більший від того, що лежав мертвий на пі ску, кружляв на висоті десяти метрів. Побачивши мене, він рвонувся угору і застиг, злегка повертаю чись на одному місці, ніби підвішений на скрученому шнурі. І тут я зрозумів, що вбив нині орлицю. Убив ма тір, дружину, і ось удівець прилетів, щоб помстити- ся. Мені треба було оборонятися і вчинити тим са мим ще один злочин. Орел порве мою палатку і все одно вступить зі мою у двобій. Я кинувся до намету, схопив рушницю і вибіг. Тим часом птах упав каме нем на землю, спіймав у пазурі мертве тіло своєї по други і важко піднявся з ним у повітря. Низько про летів понад пустинею і сів на сопці — там, де кілька годин тому сиділа орлиця. Запізнився, сердешний. Може, орлят годував або шукав якоїсь поживи, щоб пригостити кохану. Тепер сидів чорним силуетом над розпростер тим трупом, горбатою тінню вирізьблювався на роз паленому фоні неба — непорушно і скорботно. Я зайшов до намету, узяв книжку в руки, але не читалось: крізь відхилену пілку дверей виднівся темний силует; я вийшов, вистрелив у повітря, щоб сполохнути його, але він навіть не поворухнувся. Йому тепер було байдуже до свого життя. І тоді я вперше відчув мертвоту пустині. Напев но, я вбив щось світле й живе в самому собі, бо аж тепер побачив, що довкола нема ні стеблинки пирію чи осоки, а тільки мертва колючка, тільки мертві пі ски повзуть барханами до розпеченого обрію. Я сам убив життя пустині. Орел сидів на сопці і другого, і третього, і че твертого дня — живим докором мого сумління. І я пішов до нього, я не міг більше дивитися на його му ку, хоч і не вірив, що він буде їсти консервоване за пашне м’ясо, яке я взяв із собою. Долоню пік метал рушниці, я підійшов зовсім близько, змахнув рукою — орел не рухався. Він був мертвий. Я поклав біля підніжжя сопки свою рушницю і подався назад — нестерпно самотній. За рік, коли в пустині виросли перші нафтові вишки, я повернувся додому. З дружиною ми живе мо — хай позаздрять інші. Тільки з того часу і донині дивна тривога лягає тінню проміж нас. Часом серед ночі пробуджуюся від страшного передчуття, пори ваюся до ліжечка дитини і наслуховую, як воно ди хає, потім крізь темряву придивляюся до обличчя моєї коханої, і тоді мені згадується горбатий силует орла над розпростертим трупом орлиці. Я буджу дружину, щоб переконатись, що вона є... А мисливство — само собою — покинув на завжди. Докінчення: Із ж ит т я Т. Шевченка У Каневі познайомилися з нею визначні україн ські діячі: Г.П. Затиркевич, К. Квітка, Тарасів правнук по сестрі Катерині Д.Ф . Красицький. Письменниця Людмила Старицька-Черняхівська дружньо підтри мувала Ликеру до самої її смерти. Зустрічі з тими людьми збагачували її духово і допомогли пізнати цінність Шевченкової поезії. Ликера любила народні пісні і гарно їх викону вала. Особливо зворушливо співала сумовиту пісню ”Ой одна я одна”, що нагадувала її власну долю. Мешканці села Липовий Ріг (Липівці) зберігають любов і пошану до поета-співця народної долі; до бра згадка про Кобзаря і його наречену живе у кож ній хаті. |хц (З газети "Молодь України”, 17 серпня 1989 p.). 10 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1990 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
