Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
В І Д П Л А Т А Р О М А Н ІВ А Н И Ч У К Інженеру Андрієві Канюзі Коли почався качиний сезон, я згадав свого ста рого друга — завзятого мисливця — колись ми з ним не одну ніч прочатували на Заболотнівських озерах — і поїхав до нього кликнути на ночівку. На моє здивування він відмовився йти. — Невже ти покинув цей спорт? — Не спорт, а звичайнісіньке вбивство, — відповів мені мій друг. Мовив це він з якоюсь незро зумілою для мене гіркотою, та зразу ж, мабуть, для того, щоб я не звинуватив його в сентиментальності, додав: — Спорт, кажеш... Любий мій, спортом і досі називають також мордобій... Але мені тепер інше згадалося. Хочеш, я розповім тобі те, чого не знає навіть моя дружина. Можливо, після цього і ти не підеш на качок, а стрілятимеш завтра по картонних мішенях. Ото — спорт... Це сталося того найгарячішого в моєму житті лі та, коли за страшну, здається, кару вигоріла довкру ги мене, куди не кинь оком, трава, і я залишився завжди були греко-католиками і православними. У нас є греко-католики Шашкевич та Франко і великий геній українського народу православний Шевченко. Ми не можемо нічого ділити, ті дві конфесії мусять жити в мирі. Не можемо ми воювати, але комусь вигідно нацьковувати людей на людей. Там, де є розумні православні священики: у Винниках, в Ходо- рові — там немає конфліктів. Вони зійшлися, обня лися і правлять в одній церкві по черзі. Не час нині на богословські диспути. Зараз прийшла пора, що можна відкрито молитися, то молімся, поділімся церквою, а далі життя покаже. Ми повинні пам’ятати перш за все, що ми є українці, а потім вже католики, православні, протестанти і т. д. Я буваю часто у Чехословаччині. Там є католики і протестанти, але я ж не бачу, щоб там хтось ворогував. Вони правлять кожен у своїй церкві, а як одна церква — то правлять в одній. ”Ми є чехи”, — так вони кажуть. Я кажу — ми є українці, одної крові. Коли у Москві хочуть розі братись в наших проблемах, то вони повинні розуміти і той біль, який було завдано греко-католикам, і те, що ота підвищена чутливість дратує православних (чого не повинно бути між дійсними християнами). О.В.: Пане Іваничук, при кінці традиційне запитання: Ваші творчі пляни? Іваничук: Два роки я майже нічого не роблю. Часу бракує. Я потрібний для чогось. Я дуже радий, що я потрібний. Якщо оберуть депутатом, то я не знаю, коли дати собі з цим раду. Але відмовитись від один серед пустелі — самотній, як скіфський ідол на степовому розпутті. А втім, воно й не так. Трави тут не було вже тисячоліття, ніколи не жили тут люди, та спочатку я не почував себе самотнім, навпаки — захоплений був екзотичною красою каракумських степів, по яких мандрували бархани у розпалені безвісті, мов каравани втомлених верблюдів. І колючки, рідко розсипані по пісках, були мені мало що не пальмами, а мій намет — містом. Так, містом! Я зв’язався по ра ції з Небіт-Дагом, і сюди мали незабаром прибути туркменські робітники, щоб розпочати підготовку до прийняття партії нафтовиків. А поки що я коротав час на полюванні. Сказати правду, десь глибоко в душі я ненавидів цей, як ти кажеш, спорт, хоча й не пропускав ні од ного качиного сезону. Глухе почуття жалю завжди ворушилося в свідомості, коли я піднімав з болота вбиту крячку або взимку — ще теплого зайця. Загор- цього не можна. Зараз, хто може щось робити, мусить робити, бо, може, це наш останній шанс, щоб ми повернули собі усе. Тому мені відмовитись був би великий гріх. Народ міг би просто відвернутись від мене, відректись. А якщо є трохи вільного часу, я працюю. Після роману ”Бо війна війною”, я задумав роман (може, це мій останній підсумковий роман) про часи після- мазепинські, еміграційні часи гетьмана Орлика. Але справа, може, не стільки в тих чи інших історичних фактах, як мене цікавить отой упадок і піднесення українського народу. Він дуже подібний до ниніш нього часу. Я його хочу назвати ’’Орда". Орда зни щила Батурин, орда це є страшна справа. Але є страшніша орда. Орда, яка вривається в душі людей. І люди, які постраждали від орди, самі стають ордою. Оце мене найбільше болить і тривожить зараз, тому що всі непорозуміння — це від орди. Нас змусили стати ордою. То залякали, пояничарили, то примусили служити ”за шмат гнилої ковбаси”, то нас робили байдужими. Все це є наслідок тої орди, яка прийшла в духовність українського народу дуже давно. Вона множилась і множиться зараз. Але зараз можна хоча її голосно осмислити. Я хотів би це зробити. О.В.: Пане Іваничук, дуже Вам дякую за розмову. Від імені читачок журналу ’’Наше життя” хочу побажати Вам сили та здоров’я на ниві української духовності, в ім’я будуччини нашого народу. Розмову вела Ольга Вербенець НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1990 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
