Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
люди дикий цвинтар Погарем — згарищем, і кубли лись на ньому тепер лише гадюки, а небо хмурилось тут завжди, дивлячись на людське безглуздя. Та вже почали тягнутись до сонця молоді смері чки, воскресає зруйноване життя лісу, якби ще так людське воскресало. Тож легше було Ількові йти на Погар, ніж на Маковицю. ...Як ще був парубком, то мріяв лише про руш ницю, бо на поле не мав надії. А рушницею можна прогодуватися. І таки за ягоди настарав грошей, купив у жаб’євського корчмаря австрійський манлі- хер, який гепав, мов з канони, і кабана вбивав наповал за першим разом. Поліцаї не могли спіймати Ілька з рушницею, ховав він свій манліхер на ніч у сіно, а тоді сам до Катерини йшов на високу Ма ковицю і любив — один господь знає, як любив Ілько Катерину. Настарав грошей за кабанячі шкури, якраз стільки настарав; що на штраф, коли поліцаї таки його спіймали. Тоді подався в Уторопи на соляні бані, бо ж треба заробити, не проживеш з Катериною на ягодах. Через ту сіль до тюрми вга- раздив, а коли повернувся, Катерина вже була з дитиною. Оскаженів Ілько, увірвався до хати... ’’Прости, Ілашку, не любила я його, геть прогнала по першій ночі, прости, що не встояла, але дитину вбити не могла”. Закричав Ілько: "То я уб’ю!” — схопив ту дитину, як цуценя, за ніжки, та руки ув’яли — не погубив і в гори подався, у високі гори, бо ці змаліли, впали ниць від сорому. Божеволіла Катерина, про Ілька чутки не було, гуляла Катерина з розпуки, сплакав дід Плятко свої очі і сліпнути став, на всю околицю гульбища спра вляла Катерина, а заміж не виходила: не треба їй нікого, навіки не треба. Повернувся Ілько і таки зайшов. ’’Гуляєш, Кате рино?” — "Гуляю, Ілашку, публічуся, щоб ти не жалів за мною. А хочеш, то ночуй у мене також...” Побив тоді Ілько Катерину, страшно побив. Вран ці люди побачили її — спустошену й посивілу. Більше не гуляла Катерина. Знищили люди ліс на Погарі, та ось закучеря вились до сонця молоді смерічки, буде ще молодість на цвинтарищі, буде... Защеміла нога, сперся Ілько ногою на землю, приліг долілиць. Біля нього молодилися свіжозелені нащадки спустошеного лісу, ”а в нас з тобою, Ка терино, лише хрести та хрести попереду...” А чому так? Чому з усіх високих гір став Погар його останньою висотою? Підвів голову: за узвозами зеленіє Маковиця, підперла круглою головою небо, чи ж то вона виросла за той час, що не бував на ній, чи така, як була, тільки він змалів за ті невтішні й безплідні роки? Коли він туди ступав ногою? Згадав тепер Ілько все життя від початку і до різкого болю в голові втямив: адже все, що робили його руки й мозок, чим билось серце — все це було для неї. Манліхер, соляні бані, тюрма, розпука, лють, Рясніє червень вроди урожаєм, Роздзвонює стодзенно над тобою, Даруючи буяння ряснотою І повнотою радости і раю. І кличе, вабить в далечінь безкраю, Що квітла ранньою тобі весною, Проміння злотом, срібною рясою — Багатством щасним батьківського краю. В полоні червня дні твої і ночі, І серця твого прочуття лелітне, Як леготу досвітнього вітання. Горять, іскряться цвітом яскрів очі І все навколо зоряніє, квітне Весілля твого радісним чеканням. Богдан Кравців. Дзвенислава. Вінок сонетів, 1962 побої і ці саджанці — все для Катерини. Тільки без неї... На пустирях садив життя, а серед свого власно го — пустир. Схопився, кинувся вперед, щоб іти, і схилився до землі від болю. Треба відпочити... Завмерла Катерина: лежить Ілько на землі, по бігла. Губила за собою роки і розсівала павутинням сивину. — Ілашку! — почув він над собою знайомий дівочий голос, — встань, я допоможу тобі зійти. Лиш не жени мене тепер, Ілашку... — Не жени... Не жени... — прошепотів він да лекою луною. ...Застеляла Олена стіл замість мами; товстеле зними вужами мліли на сонці безросяні покоси; ставила Олена харч на стіл замість мами й просила діда заграти косарям. Сумно світилась ребрами Мочерначчина хата, голосила пусткою над горами, але заливалась ве село сопілка, дідова посмішка молодила полонину, а сопілка грала — кому для спочинку, кому до праці, а можливо, комусь і весільної грала... Мал. І. Л n с а н м о.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
