Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
ВЕСІЛЬНА І вже тупають десь там, в долині, де журкотить льодова Жонка: то, напевно, косарі йдуть — буде нарешті косовиця. Вийшов дід з своєї колиби — він ще дужий, сам бриндзу б’є — зупинився і слухає, щоб по кроку впізнати, хто йде. Може, Ілько Кінаш? Донька Катерина звечора сніданок готує та й на діється, що хоч тепер зайде Ілько до хати, хоч на старість зайде... Чує дід: під горбом, біля Катерининої хижі, го монять, — впізнає Якуб’яків голос: — Мочерначко, — питає лісник, — чому дах не полатаєш? Маєш уже чим. — Боюсь, ади, щоб град дранку не побив, — відповідає зухвало Катерина, ей, але якби-то хто знав, чому їй руки опустилися, чому нема охоти й хату покривати... А втім, — знають. Дідової колиби не минають косарі, тут і ночува тимуть — хто в середині, хто надворі — будуть курити, розмовляти, сопілку слухати. Та ніхто не згадає про дідову сліпоту, най буде, як він сам каже, — від старості осліп. — Заграйте, діду, — просить хтось з косарів. — Онде внучка ваша сидить на порозі, пора їй і ве сільної заграти... — Кожному цвітінню — своя пора, — відповідає дід. — Але своїм я ще весільної не грав... Ти тут, Якуб’яку? — повернувся старий до гурту. — Не знаєш, прийде Ілько? — Мав би прийти. Всі лісники повинні бути. Старий підвівся. — То ви спіть собі, хлопці, в колибі... Я до Катерини ночувати піду, — сказав і жваво потюпав униз. Вмерла коротка ніч, розплилась шовковим пря дивом над Жонкою, вдарив перепел у дзвін; де ж косарі? — польові коники вже дрібно січуть достиглі стебла, та впоратись самі не можуть; де ж косарі? — лементує перепел, та раптом замовкає. На Мако- виці густо заклепали молотки об тонкі жала кіс, розсипався металевий гомін дрібним пилком по сіножатях; косять, косять, косять! — зареготався перепел з утіхи, стрепенулась Катерина Мочерначка. — Готуймо швидко, Олено, сніданок... Швидко, Олено! — Ой мамо, мамо... Катерина дбайливо заховала сивину під хустку й вибігла стежкою на гору, пішли косарі журавлиним ключем: ш-ша, ш-ша, ш-ша! — сполохані бджоли роєм над головами, і коники табунами вбоки, курить ся росяна перга, Катеринині очі общупують кожну потилицю: нема Ілька... Чому? Чому він досі обминає десятими стежками, сиві ж пасма ховає Катерина під хустку, нема вже чого тепер Ількові боятися, а він таки не прийшов на косовицю. — Ілько в обхід пішов, — розгинається Якуб’як. — На Погар, чуєш, Катерино? Чує Катерина. Далеко Погар, а в Ілька нога хвора, і лісничий не знає, бо новий у них, от застрягне десь у вивозах, чого ж його самого пустили? — Казав, що мусить на посадку глянути, — спів чутливо подивися Якуб’як на відцвілу красуню Ка терину. І вже їй не до сніданку — впасти може Ілько по дорозі — прикуріла підпалка в казані, покликала Олену: готуй сама сніданок бо я на Багровець маю побігти; знає Олена, що не на Багровеь, але бере кавуш і мішає підпалку. А Катерина побігла, і ще крізь вікно бачила дочка: на Погар подалася, і жаль Олені маму, і рада, що старість роками не міряється. А Ілько вже пройшов крізь ліс, нога все більше нила: давним-давно, поцілила його німецька куля, перебила сухожилля. Та поки був молодший, якось ходив, а тепер гнити почало, але нікому нічого не каже, бо назвуть інвалідом і на пенсію пошлють. А тоді ліс осиротіє,таки насправді осиротіє ліс, — переконує себе Ілько, хто ж без нього догляне саджанці на Погарі? Та добре знає, що сиротою залишиться він сам, і сюди приходитиме хіба тільки гостем. І дерева, яким він зараз господар і суддя, — оцьому жити, а тому ні — байдуже будуть поглядати на пенсіонера-інваліда, не підійде олень їсти сіль з його рук, і ведмідь зареве на нього — непрошеного гостя. Як тоді йому жити самому? І саджанці на Погарі всохнуть: їх ніхто не догляне так, як він. Бо в кожного є жінка, діти, а в нього тільки ліс. Ілько вийшов на Погар і схилив голову в глибо кому поклоні над лісовим цвинтарищем. Чиясь не розумна рука спустошила тут життя. Дерево трупішіє на землі, лежать нікому непотрібні мерці, вміли зрубати, та не змогли стягти звідси ялиці, і назвали Дід Плятко не міг знати, чи вже стем ніло — в його очах навічно сіла глупа ніч, — але на перестиглі трави впала щедра волога, і замовк уїдливий перепел, з низовин потягло джерельною прохоло дою — знав дід Плятко, що вже повечо ріло, тож наслуховував: повинні прийти косарі на ніч, учора новий лісничий то локу скликав. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
