Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
"НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ...” (Звіт про ювілейний вечір Василя Стуса 17 січня в Києві, організований Українським культурологічним клубом) Якраз у переддень різдва Христового 1988 року виповнилося 50 років від дня народження Василя Стуса. Нема потреби повторювати, чим став Стус для нашого народу. Як колись у Тарасові Шевченко ві, так нині у Василеві відкрилися найкращі риси на шого народу. У обох — в важкі для України часи і в обох — з однаковим полум’ям самопожертви у серці. Вони згоріли в одному віці, не доживши три роки до полудня віку. Нині ще рано проводити паралель Шевченко — Стус. Але либонь через декілька деся тиліть онуки сприйматимуть наш вік через постать Стуса, як ми минулий — через геній Шевченка.Прий шли вони у світ — один з першим подихом весни, другий — з різдвяними колядками на честь Сина Бо жого... Існує неоплатний борг — борг пам’яті. Саме він приводить друзів і в трагічний день початку вересня, і в цей Святвечір на вулицю із зловісно-пророчим йменням Чорнобильська. Саме цей невикупний борг примушує раз-у-раз стукати у глуху стіну, добиваю- чися повернення відібраних віршів Стуса та публіку вання його віршів. Ті самі почуття привели десятки людей, і то не тільки киян, у невеликий будинок на тихій Олегівській вулиці у Києві. Коли вперше почув про ювілейний вечір Василя Стуса в Києві, аж стрепенувся. Нарешті! Та це ж пе ремога, це ж початок визнання! А потім чекало роз чарування. Ніхто вечора не дозволяв, ніхто не виді лив для нього приміщення. Ба навіть залякували на передодні господаря старенького осібняка на схилі одного із праісторичних київських пагорбів... А все ж таки вечір Василя Стуса — поета-борця, поета-в’язня, поета-смертника в зденаціоналізовано му, не заторкнутому ще демократизацією Києві! І відкрито, не криючися! Збиралися неспішно, чогось чекали... Та раптом під зойк мисливського рогу чи іншого гучного ін струменту до хатини зайшли колядники. Усі, як на підбір — козарлюги-українці. Розважно, без поспіху, навіншували господареві та гостям його, так само розважно колядували, щедрували, славили ’’Сина Божого і народженного разом із ним Божого чолові ка, поета землі вкраїнської Василя Стуса”. Здавало ся, це дійство, що мало символізувати глибинну єдність творчості Стуса з народною традицією, з рідною землею, трохи мляве, трохи розтягнуте. А може так видалося галичанину, що звик до поган ського дійства вертепу та жвавих колядувань, що цього року, нарешті, вільно вихлюпнулися на вулиці Львова... Ще лунала прощальна колядка, як підвівся Євген СВЕРСТЮК. Тихим голосом, не всіми й не зразу почутий, промовив: — Нам би слід було зібратися у великому орган ному залі, де жіночий хор в білому співав би пісню без слів, пісню про велику самоофіру. Але ми були б не ми, якби у нас все було по-людськи... І ми будемо ми, коли, всупереч всьому, будемо насипати загиб лому другові і поетові високу могилу аж до рівня йо го справжнього зросту, з вірою, що його творчість, як і його душа, безсмертна... Основою першого високого бунту поета було відчуття непотрібності в тому житті, що скніло нав коло... Навколо торгували і торгуватимуть міняйли в храмі, змалілі герої мілин... Як вони самовіддано белькотіли в риму, як розкопували в собі мужність і навіть шляхетність, коли нахабний суперник від штовхував їх від корита. Як раділи, коли здобулись на півправду і на півлюбов до народу на святковому застоллі. Все це нагадує біблійне місто перед пото пом. Дивляться "Покаяння”, але ніхто не хоче кая тись. Говорять про ганьбу, але ніхто не соромиться. Говорять про болото, але тепло мостяться і мов чать, що процвітали в болоті. Не може так бути, щоб усе никло, нишком виляло хвостом, а життя залиша лось. Мусить бути на протилежнім полюсі хтось жи вий, хтось високий, що зрівноважує і рятує ситуацію. Там колись стояв офірний вівтар — і свіча висвітлювала обличчя апостолів і мучеників. Коли цього вівтаря вже нема, виходить чистий ідеаліст і офірно спалює себе як свіча, простягаючи руку тим, що підхоплюють естафету. О царство півсерць, півнадій, півпричалів, півзамірів царство, півзмаг і півдуш. Ламка і витка всеспадна вседорога. Дорога до Бога, ломка і витка. Не хочу представляти Василя Стуса як поета ре лігійного, але як кожен поет справжній, великий, він прагнув до абсолюту і завжди знав, що найвищий во гонь — офірний, що в основі краси і добра — без корисні спалахи і офірне згоряння. І єдина справжня путь — висхідна. Відчув себе й досить. А чуєш, бідо, — три серця, розпухлі наповна. І не береженого Бог береже, а здумана мука жертовна. Жертовна молитва, жертовна клятьба, жертовна любов і прокльони. Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони, їй радісно вмерти, бо світ цей сліпить, бо суще не любить живого. Чигає на тебе засліплення мить. Та все проривайся до Бога.
Page load link
Go to Top