Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
АМЕРИКАНСЬКИЙ ХУДОЖНИК ІЗ СЛОБОЖАНЩИНИ Анатолій Гончаренко. Портрет матері — 1961 р. Перо, туш. Anatolij Honcharenko. Portrait of his mother, 1961. Pen & ink. Нині на Україні заповнюють білі плями історії, пишуть про жертви радянського терору. Ми, що в роки війни вирвалися з комуністичного раю, багато розповідали й писали про розстріляних і замучених людей. Але ще не все зафіксовано. Наприклад, ще мало висвітлено долю тих наших селян, оголошених куркулями, які тікали й переховувалися, переважно в Донбасі та в промислових містах. Чимало їх у роки війни вирвалося на Захід, після війни потрапило до країн вільного світу, де їхні діти здобули освіту і ста ли на ноги. Кілька років тому Петро Петрович Холодний по знайомив мене з одним з таких виходців з україн ської землі — з художником Анатолем Гончаренком, своїм шанувальником, приятелем і помічником: Ана- толь і автом Холодного возив, і рибу ловити та жуків збирати допомагав, і для мистецької праці матеріяли діставав. Народжений 1941 року, Гончаренко здобув мистецьку освіту в Мюнхені, від 1961 року живе й працює в Америці як графік-дезайнер. Після смерти Петра Петровича я ближче позна йомилася з Анатолем: ми обоє горювали, разом їздили на похорон, відвідували Наталю Андріївну. Багато говорили про Холодного, якого Анатоль наз вав магнетом — так він людей притягав. Також Ана толь розповідав про своє дитинство, про батьків. Так я яскраво уявила собі роботящу селянську ро дину і її трагічну долю. А таких тисячі були... Обоє Анатолеві батьки — Аврам і Уляна Гонча ренки народилися 1900 року, одружилися, коли їм було по 18 років. Жили в селі Дудчині, в Олексійов- ському районі на Слобожанщині. Впеярто працю вали. Батько казав Анатолеві, що сусіди звали його ’’німецьким чортом” — такий порядок був у госпо дарстві. Анатоль дав мені прочитати статтю В. Леника ’’Ювілей, що його ніхто не святкує”, надруковану в квітні 1954 року в газеті ’’Шлях Перемоги” в Мюнхені і присвячену 10-тиліттю масового виходу українців з батьківщини. Стаття містить розповідь Аврама Гон чаренка. Він згадує своє життя в рідному селі, про те як у 1921 році три тижні в Чека сидів. Потім, за його висловом, був ’’культурним мужиком”. Працював тяжко, але й жив непогано. Та в 1929 році родину ’’розкуркулили” і вивезли на край села, в стайню. Ав рам Гончаренко розповідає: ’’Четверо дітей, нас двоє і двоє батьків — родина, яку тяжко були вижи- вити, не маючи нічого в запасі. На моєму господар стві розмістився колгосп. Щоб не вмирати з голоду, довелося мені вже на третю ніч після нашого пе реселення йти у власний двір, щоб украсти власної картоплі. Але злодій з мене поганий був, відразу спіймали. Та вартовий добрий був: допоміг мені втекти, і залишив я рідну сторону й родину на при- зволяще”. По довгій мандрівці, "культурний мужик”, влаш тувався на Дніпрельстані, столяром на будівництві. Працював тяжко, хотів щоб його нелегко було замі нити, щоб не вигнали. Навіть бригадиром став. З ро диною безпосередніх зв’язків не підтримував. Лише через знайомих, з віддаленого на 40 кілометрів села, пересилав відомості про себе і довідувався про жит тя родини. ’’Але їхнього буття не можна було життям називати сказав Гончаренко кореспондентові ’Шляху Перемоги’. Хоч добрі люди допомагали по тайки, більшовицькі активісти не давали спокою. Нападали на хату, забирали все, що було під руками, навіть дітям з рук видирали кусень хліба, якщо дити-
Page load link
Go to Top