Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ВАЛЕНТИНА ВЕЛИКДЕНЬ У В’ЯЗНИЦІ (з пережитого) Раннім ранком розгулялись звуками дзвони поб лизьких церков. Великдень — Христос Воскрес, співали дзвони ту веселу новину, що Правда побі- дила. А мої думки неслись споминами до того Вели кодня, який я пережила в тюрмі. Рік 1940 — я у в’язниці. Мене кинули в камеру ЗО. В тій малій кімнаті жило аж 33 особи, які ледве могли пересунутися попри себе. Ще не вспіли добре замкнутися двері, як до мене кинулися жінки з привітом: ”Ой, Бог вас післав до нас”. Я ніяк не сподівалася такого щирого привіту. Та це мабуть і не дивниця, бо в’язниця має свою власну газетку новин, які вистукують в’язні, азбукою ’’морзе”, від камери до камери. А мене перекидали від камери до камери, так, що про мене знали. Скільки тих карцерів, як і різного рода кар мені прийшлося набрати, але не було ради зі мною. Я була молода, всього двадцятка минула і мені було море по коліна. Найгірше, що може статися у в’язниці — це піддатися резиґнації й безділлю, тому я вигадувала різного рода ’’бешкети”. Все треба було щось робити, але що? Поволі підходив Великдень, як його відсвятку вати? Водили мене часто, або — рідко коли — возили на допити. І от, одного разу, йдучи з водієм на допит, я побачила на хіднику шпильку. Це прямо щастя, знайти шпильку, тоді, коли ми нічого подіб ного не могли мати в камері. Я зігнулася, щоби поправити шнурівку і непомітно взяла шпильку. Мій водій нічого не зауважив, тільки "матюкав”, що я задержалася. Шпилька неслася разом зі мною, на допит, а потім в камеру. Цілий час я тільки думала про це, як ту шпильку використати. Це було неймо вірне щастя — знайти і забрати ту шпильку в моїх обставинах. В нас були сигаретки і сірники, хоч скупо, але були. От мені прийшло на думку, щоби робити голки зі сірників. Кінець шпильки я розпа лювала до червоного і робила в сірнику дірку. Другий кінець сірника я терла до вовняної ковдри так довго, аж був гострий. Таких голок я наробила для всіх. Було в нас простирало, яке я подерла на куски. З одних кусків ми витягали нитки, а на других кусках вишивали то виноград, то троянди. Я кожній пока зувала, як і що робити, вирисовуючи гострим сірни ком взори. Всі були захоплені. Праця йшла завзято, але ми мусіли ховатися перед дижурними, які вряди- годи заглядали через очко в дверях. Адже голок нам не можна було мати. От вишиваємо, аж тут раптом заявляють: "трус". Складаємо голки до пуделок, поміж сірниками і виходимо на коридор. Трусили все немилосердно, заглядали до пуделок зі сірни ками, але голок не найшли, таких, як вони шукали. Було прикро, що "Марфуші" роздягали нас до нага, шукаючи голки. Після трусу ми все порядкували і сідали знову за вишивання. По якомусь часі дижур- ний знову кричав: "мають знову голку”. Часами був трус і два рази на день. Окрім занять ми мали також і веселий сміх в тій грі з дижурними, які казилися, що не могли знайти голки. Брали нас всіх, поодиноко, на допити, але ніхто мене не видав. Грозили нам всім здорово, та всі мовчали. Начальство бісилося. Вкінці головний начальник викликав мене на довший допит. В часі допиту він серйозно сказав: — Дарую тобі всі витівки, тільки скажи мені, де ти ті голки тримаєш, бо що це ти їх придумала, ми знаємо. Ну, думаю, може щось тут скористаю, та й кажу: ”А не впхнеш мене в карцер і даси 200 папіросок, скажу, а ні, то ні! Бігав він по кімнаті, як скажений, а я підсміхаюся. Нарешті став і каже: ”На, маєш двісті папіросок, але за карцер то не ручу”. Ну і це добре, ми всі будемо мати папіроски. Тоді я виняла пуделко зі сірниками і показала йому ту нашу голку зі сірника. Мовчок — раптом регіт. Сів і довший час ревів зі сміху. "Як ти то зробила?" — спитав. — ”Ну, як посидиш довший час у в’язниці, так, як я, то твій мозок почне ворушитися”. Тут він почав лайку по- московськи, — ”е, кажу, ми українці до такої лайки не звикли, хоч ви нас хахлами називаєте, але ми більшу культуру маємо, від вас”. ”Вон”, зверещав він, але папіроски таки дав. Правда, на відході він ще мене спитав, що я далі їм втну, а я сказала, що не знаю! І так дотягнули ми вже до двох тільки тижнів перед святами. Треба було мати вербу, як і писанку, але де взяти? Почала я жувати свій приділ хліба і мішати його з попелом від папіросок. Хоч сама була я голодна, але треба було свій задум виконати. З хліба і попелу зробила я збанок, а вербу з отих патиків, де були заложені хліб і вата, яку мені дала Іра — вийшло чудово! Ще писанку. І знову я жувала 2 НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 1990 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top