Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
лодимир верне в славі й буде нам князем. Так хо чуть боги.” "Немає богів, добрі люди. Є один всемогучий Господь над нами”. І Малуша сіяла Христове зерно між простий — вбогий нарід, а воно кільчилось і схо дило напричуд свіже й здорове. Бо зерно, засіяне в чистому нелукавому серці, родить багате жниво. За гули кінські копита перед Будутинською садибою Малуші. Це Володимирові післанці прибули, щоб за брати княжу матір у нові багаті київські палати. Не поїхала Малуша. "Перекажіть князеві, що прибуду, як завершить діла свої”. ’’Малуше, про які оце діла говориш? Чи не завершив він їх, як завою вав полоцьких кривичів, приборкав радимичів і в’я тичів, відбив червенські городи, а навіть добув зем лю далеких ятв’ягів. А походи на хорватів, на бол- гарів, чи це не діла? А печеніги? Він же ж їх розбив, ослабив до краю і відогнав далеко в степи. Чейже ж ще так недавно орда ревіла під мурами Києва, а там була Святославова мати — Ольга і княжі діти, і ти, Малуше. Скільки ж городів збудував наш князь на кордонах великої нашої землі, над Стугною й Дес ною, Трубежем та Сулою, а скільки приязних висо ких посольств з далекої Німеччини, Чехії, Угорщини навідують княжий двір! Скільки опіки над своїми воїнами розгорнув наш князь. Біля нього вже свої люди, а не наємники варяг, свої бояри й дружинники — русичі. Між ними вірний дорадник, дядько а брат твій, Добриня. І таких, як він, много. А ти, Малуше, це все називаєш незавершеним ділом? Якщо ти, його матір, невсилі оцінити свого сина, то зроблять це боги. Ось, наказав Володимир витесати Перуна і поста вити перед самою замковою брамою...” Заскигліло чайкою Малушине серце. А як післанці від’їхали, знемогла княжа мати. Поблідла, ослабла, на її тендітне тіло впав якийсь невидимий тягар. Поїли хвору добрі люди цілющими зелами, але марними були їхні зусилля. Малуша меркла, до- гаряла. Серед темної ночі мчав вихором лісами-полями самітній їздець, підганяючи стременами коня. Ні бо яр — ні дружинників не бажав князь біля себе. З від далі заблимали бліді світла Будутинських осель. ’’Коли б не запізно, коли б не запізно!” Припав соколом біля материного ложа. Оживи лось лице недужої якимсь блідим сяйвом, але очі гляділи вже наче з далекої вічности. На синове чоло лягла журба-печаль. В своїх кріпких долонях тулив він ніжно матери ну руку, білу як лілея, і вдивлявся в її лице, оте єди не на світі — вільне, незрадливе обличчя! А кожна морщина на ньому, це крапля його неспокійної долі, його походи, тривоги, небезпеки, його гріхи. А кож ний сивий волосок, це туга-тоска за сином. Щ о сла ва цього світа, блиск і могутність і велич, бліді вони! Як радо віддав би їх за оце єдине, материне життя. За вікном гудів осінній вітер, догаряла біля матері свіча, і в темінь ночі полилася молитва, гаря ча, давня, призабута, а дорога, як знайдена знечев’я перлина серед пилу життєвих шляхів. "Отче наш, іже єси на небесах...” Це ж вона, люба мати, вчила його колись тих слів, а він маленьким повторяв за нею. ’’Помилуй, Христе, матір мою! Оздорови її, як оз доровляв Ти хворих і воскресав померших. Вкажи мені шлях з темряви до Вітця Твого, щоб я приняв Його й служив Йому і насліддя моє та нарід мій по вік до Нього. Бо княжа слава не дала душі моїй ні миру — ні щастя. Шукаю вже давно за світлом Твоїм з цієї темряви, з гордині моєї. Візьми мене за руку і поведи до Правди, як матір мене колись вела й нав чала. Зглянься над нею, верни їй силу, щоби дожила слави Твоєго царства на нашій землі...” На дворі сіріло, свічка погасла, а князь клячав, молився і сповідався матері з гріхів своїх. Суворе лице воїна осяяло невидиме тепло, а з очей, що досі не знали милосердя, скотилася гаряча сльоза і впа ла на материні уста. І, о диво, вони, бліді та зів’ялі, відкрилися, оживились і усміхнулися до сина, як ко лись давно. ’’Все слухай серця свого, сину”, — про шептали. Щ е ослаблену, але оновлену й чудесно ісцілену везли Малушу в Київські палати. В славі вертав Во лодимир — християнин з Корсунського походу, а біля нього грецька царівна, дружина його Анна. Пли- ли ідоли в безповоротну безвість, а води свяченного Дніпра-Славути хрестили нарід наш у нову святу віру. Древні звичаї предків вливалися в нову єван гельську правду, як ріки в широке море, і зрошували щедро спрагнені ниви нашого буття. Раділа Малуша, віджила, скріпилась, навчала внуків нової віри, помагала князеві годувати голод них, піклуватися сиротами й вдовами, провідувати недужих, заступатись за покривджених. Докінчувала синові діла. На годинниках віків вибивав тисячний рік і заби рав з собою все найцінніше й найдорожче Руської землі — родительку її крестителя — апостола, Малу шу — рабу Господню. Плакав син і плакала його земля за матір’ю святою. Били дзвони в Десятин ному соборі. На Київські гори спадали срібні роси... ЗОЛОТІ ДУМКИ Думання це найважча праця. Голова не є тільки на те, щоби на ній носити капелюх. Багатство або влада є даром сліпого призначення, але доброта є власною заслугою. Людина, яка не любить, — не живе а животіє, без внутрішнього розвитку і без можливости переве дення великих діл. подала Х.Н. ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, СІЧЕНЬ 1989 13
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
