Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
відчула, скільки людей ми знали. Мова йшла пе реважно про галичан, та про тих "зарубіжників”, вісті про яких надто плутаними доходили, а часто і зовсім не доходили, крізь мої ґрати. Мова йшла про політичні чини, про родинні хатні справи, все пере пліталося, воскресали в уяві ті, що їх знали юнаками, а тепер вже давно знайшли могили, розкидані по ці лому світі. І справді, порівнюючи невеликий гурт колиш ньої молоді обернувся на відомих громадських дія чів, ватажків, що діяли на Великій Україні, в Польщі, в Галичині, Европі, Канаді та Америці. З товаришів ставали ідейні супротивники, непримиренні вороги, виникли найрізноманітніші угруповання. Про долю богатьох я не знала, але зате знала вона. Часом траплялося навпаки, і тоді ми доповню вали одна одну. Так, приміром, вона оповідала про Михайла Барана як свого командира в січовому стрі лецтві, дуже тепло про нього згадувала. Про його шлях на Радянській Україні у Харкові, як ректора університету Артема, знала я, як також чула про його смерть від якоїсь рідкої, дивовижної хвороби. Трудно пригадати всіх, про кого йшла тоді мова; розуміється, я питала про долю знаних мною особи сто стрільців — адже в мене все знакло з обрію де сятки років тому. Я почула про Євгена Коновальця побіжно — бож не було часу, про його одруження, смерть; згадали Дідушків, більше про Чмолу, про дівчат Мокроусівен, про Лесю Полюгу, за якого вона питалася а чи я мала змогу щось знати? Питала я і про Дашкевича, але коротенько, бо не знала, чи не тяжко їй про нього говорити. Але ні, оповідала ко ротко, спокійно. Потім розказала про свою подорож до Риму, яка справила на неї глибоке враження. Як саме вона ту ди їздила, не пригадую, тільки казала, що то була єдина можливість, бо власних коштів не мала. Потім працювала учителькою в Галичині, аж надійшов рік приєднання. Тоді вона працювала в Академії Наук. Мала успіх, друкувала свої праці. Потім її запросили до Києва. Важко оприділити, як це треба було розу міти; чи як відзначення, чи як бажання усунути від праці на рідному грунті. Швидше саме це. Тодішня сталінська політика навряд чи вважала за бажану діяльність громадських діячів такого характеру і масштабів. У Києві їй натякали чи не вступила б вона до партії. Втрималася. Тоді почалася звичайна ман дрівка: спочатку геть з праці з Академії; усунуто зі школи — під сміхотворним претекстом, що дітям шкодить оглядати частинно паралізоване (від усіх пригод) обличчя учительки. Параліч зник безслідно, але до праці її не повернули, працювала в музеї, але також недовго, бо незабаром помандрувала в лагер, до Мордовії. Сміялася доля з людини: знов на Схід, знов табір. Тим разом вже не військовополоненою, з максимумом вимог та пошани від ворогів, ні, тепер Оленка була ’’ворог народу” і мусіла перебути і за знати повну чашу. Вона випила її до дна. Але і там її світла постать не могла пройти безслідно. Серед темряви важкого лагерного життя, до неї тягнулися спраглі чистого товариші недолі, і надовго залишили пам’ять про неї люди. Холодні зими, спеку літа, над мірну сувору працю, всі труси, провірки, команди, знущання, біль і гнів за тих, що були поруч, туга і не спокій за тих, що були далеко, все це зазнала ця тен дітна жінка з міцною, залізною волею неперемож ного, ’’стрілецького” серця. Як і на світанку свого життя, вона і тепер знахо дила силу в невичерпній любові до Батьківщини та незламній вірі у світле прийдешнє. Так прожила Оленка ціле своє життя. Чимало змін сталося. Ми сидимо поруч в тіні зелених дерев львів ських парків, бульварів, кладовищ, нанизуємо на мисто спогадів, але важко згадати те все, що мина лося десятиріччями; важко воскресити одразу всіх тих, що повмирали, загинули за цей час. Повільно, одна за одною встають картини, постатті, життя пе реломлюється в світлі нелегкого досвіду минувших років і стоять як живі перед очима. Все це мусимо ми написати, все згадати достеменно, примусимо пам’ять відновити всі подробиці. Ми збираємося зустрінутися на другий рік. Літом, весною обіцяє Оленка приїхати до мене, та й не сама, з сином. А тепер, коли сонце хилиться вже на захід, вона завжди починає поспішати до дому. їй є до кого і чого поспішати. Вона горда з свого сина, своєї дити ни, яку зуміла виплекати в такі бурхливі часи. Я тро хи заздрісна: і тому що мені шкода розлучатися з нею, і тому, що не маю нікого. Але це-ж тільки до другого ранку... І з усмішкою зникає її личко в натов пі біля трамваю, і згодом і ще раз вітає мене у вікно. Скільки ми знали, бачили, зазнали... Ми вспіли лише побіжно про все згадати. Ми ви рішили це записати. І от не довелось. Не прийшла вже та весна, не настало того літа, склалося жорстоко — і інакше. Знов я у Львові. Не чую любого голосу, не бачу синіх очей. Сама іду повз Маківку, бачу її десь на обрії, ту саму Маківку, де починалося героїчне життя Оленки, життя, що на дихало ген далеко на Півночі Росії українську мо лодь, гартувало з них також борців — таких, як зумі ли, там, де треба було, де трапилося. Нерозривна нитка простягається над нашою великою, а такою рідною Батьківщиною, і в’яже в одне суцільне часто на позір не до сполучення речі. Тут, у всій західній нашій землі чую її присутність, відчуваю у всьому свойому житті, в тому з найкращого, що стрічала се ред наших молодих сердець, у тих, що давно по лягли, у тих, що жили, творили, писали; в нашій пре красній молоді, що живе і житиме довго після нас, ’’сивих дівчат”. Чужі, далекі люди оповідали мені про її похо рон. Ще так небогато днів тоді минуло, а оповідання бреніло, як старовинна леґенда. На рідній, не своїй землі зібралися провести її в останню путь. У величному мовчанні йшов жалобний похід. І плакала земля. Але не можна було промо- Докінчення на cm. 28 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
