Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
я так вже звикла до того закутку, що і зараз там ми мовільно вдивляюся в чужі обличчя, чи не побачу милі риси. Вона завжди була пунктуальна, зрештою, як і я. Майже ніколи не чекаючи, ми зразу ж ішли черго вим, наміченим нею, маршрутом. Не встигли ми ли ше відвідати Кривчицьку церковцю — було вже піз но, вечоріло. — Підемо другим разом, — сказала. Не пішли. Але дивлячись на чудесну ювелірну будову вже без неї, я, розуміється, відчувала її з собою. Один день ми присвятили в’язницям. То була дивна мандрівка. Ми йшли з вулиці до вулиці, перед очима маячать і досі всі ті будинки: то славні Бриґідки, про які я стільки чула ще замалоду, то якісь типові стандартні модерні тюрми, то окремі будинки, то віллі в зелені садків затишних вулиць. Одні стояли серед живого людського потоку, в цен тральних місцях, де Оленка показувала мені окремі заґратовані вікна і оповідала, хто там карався. Інші містилися в бічних вулицях, інші знов у таких гарних місцях, і не йнялося віри, що саме там гинуло стільки наших людей. Той день був якоюсь Голгофою. Ще й сьогодні стоять в уяві ті шляхи, прості, чи плутані, асфальтові, бруковані, усякі. Камениці, підвали, вікна — загратовані, чи дзер кально блискучі. І рівний спокійний мелодійний го лос оповідав страшну повість українських в’язниць: за Австрії, за Польщі, за ЗУНР, за УНР, за Пілсуд- ського, Гітлєра, за наших часів... Скільки змарно вано найціннішого — людського життя... А чейже нам обом то було краще як кому будь зрозуміло. Во на оповідала і про людей але мало. Тоді нас якось захопили узагальнення і філософські думки. На схилі нашого бурхливого життя, як особистого, так ще більше цілого нашого покоління, ми ходили тепер між німими пам’ятниками і перед нами встава ли люди, боротьба, поразки, смерті — все тут, за цими холодними байдужими стінами. Мовчки стояли ми перед ними, мовчки перехо дили до слідуючих. Гіркий був той день, гірка подо рож. Надто багато ще з тих будівель мали і зараз мешканців. Очевидно, літа, як круча: тяжко часом сходити вгору, але потім, коли дивитися зверху, воно якось видніше усе, і сприймаються вже не окремі деталі, а цілість. Хотілося мені почути про її життя, бо знала я надто мало. Ми сідали денебудь в тіні, і починалися оповідання. Оленка розказувала про полон десь в азіятській частині, чи не в Казахстані. Про те, як жи лося їй там, в царській Росії, про те, як нарешті, ста ло питання про обмін військовополонених, як обмі няли її на Бочкарьову — відому провідницю жі ночого військового руху в Росії, як відправили її через Швецію. Але вона скромно промовчала про тріюмф зустрічі там та в Чехії, тільки про Відень їй довелося згадати, бо про це я чула нераз, та й чита ла в часописах, як на вулицях столиці робили овації дівчині-хорунжому. Нам важко бвло розмовляти послідовно і тому спогади мої так мішаються, як тоді мішалися згадки про безліч наших спільних знайомих та про їх долю. Адже доводилося розмовляти про десятиліття такої бурхливої епохи кожна з яких дуже часто сама вже мала незвичайне життя, повне пригод, чину. Тільки тоді, мабуть, протягом цієї півмісячної розмови я Вид на Львів. Праворуч церква св. Юра. Overview of Lviv. On the right is St. George.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
