Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
об різне терня, і обидві глянули на життя однаково ясними очима. Може саме тому і судила нам доля ще раз стрі нутися тої останньої нашої осени? Я несподівано прочула, що Олена Степанівна живе у Львові. В тій колишній обітованій землі моїх дівочих мрій; в землі, з якою мене в’язало безліч ни ток, яка була мені такою безмірно дорогою, якій я завдячувала рівно всі найкращі та найтяжчі хвилини й роки свого життя. І земля неосяжна, як марево: здавалося, торкнутись — і воно розтане. Проте я ви рішила таки ’’торкнутись”. І осінню 1962 р. я опинилася у Львові. Як очмані ла ходила я першого дня. Надмір думок, а надто по чувань заливав мене потоком. Тяжко віддати це сло вами, та-й чи треба? Ми умовилися про зустріч. Чому саме? тяжко сказати. Адже ми були такі різні; так мало знали особисто одна одну. Але для мене Оленка була єдиним живим наочним свідком, що все що минуло, таки дійсно було, а не снилося. Ну, а чимже для неї буду я? Проте, вона прийшла. Ми дивилися одна одній в очі, і, дивна річ, я ба чила перед собою давнє знайоме дівоче обличчя. Чи то минуле за нашими плечима зробило чудо, що я не бачила срібної голівки, а голубі очі здавалися мені такими-ж молодими, як майже пів-віку тому? Оленка була такою самою, як я її знала, більше того, вона була такою, якою я її колись вимріяла; та й не я од на. І от ми разом почали нашу першу і останню ман дрівку по Львові. Майстерний знавець минулого свого міста, вона провадила мене вузькими львівськими вуличками, заулками, майданами. Переді мною ставала кам’яна казка скульптурних мережив, церков, капличок, без цінні скарби вітражів, різьблених катедр, дивовижні постаті рококових святих, самотні фіґури з зів’ялим вінком квітів, в присмерку тиші молилися не мойому богу львівські люди... Вона так знала Львів... Спи няла раптом крок, звертала мою увагу на яку-небудь старовинну браму, на кам’яну квітку, орнамент вінка — раптом перед очима оживало середньовіччя ста рого міста. Але ми обоє були ще надто живі, щоб обмежува тись середньовіччям. Ми блукали по всіх районах, дивилися на будівлі робітничих дільниць, заводів, ішли безконечною Кривчицькою вулицею з її ново будовами, оглядали околиці, парки, театри, центр міста. З великими жмутками червоної калини підійшли ми до Личаківського кладовища. Чи ж думала я, що за рік... Оленка водила мене, як дитину: вона показала мені могилу Каменяра, своєї улюбленої вчительки Константини Малицької, могили Павлика, Яцкова, художника Гроттера, Конопніцької, Ожешко; далі алеєю ми побачили старовинний склеп-могилу Ка- роля Шайнохи. Недалеко від брами , на гладкому місці, вона ме ні сказала, що тут поховали Сушка. — Чи ви знали його? — спитала. Так, я знала і пам’ятала Сушка. Але я не розуміла, де-ж його могила, бо вказувала вона на рівну, прибиту гравієм землю. Але це було все таки так. Ми довго мандрували по мовчазних алеях слав ного цвинтаря. Потім пішли на Янівське. І там я також зустріла ся з подихом жорстокої суворої доби. Кілька десятків кроків від брами була могила Олі Басараб. Скільки промов я чула, скільки виголо сила сама на континенті та в далекій Америці про трагічну смерть цієї маленької, тихої жінки... Тепер я мала вклонитися її могилі. Короткий напис. Якийсь дивний, наче незакінчений, пам’ятник. І то має бути у Львові? На її Батьківщині... За часів спорудження надгробку там було зро блено тризуба. І от, вишкрябуючи його, спотворили решту. І так і покинули. Ми поклалі Олі галузку калини і рушили далі. Янівське кладовище помітно бідніше за Личаків- ське. Ми йшли зарослою травою, хоч і центральною, дорогою. Олена кудись мене провадила. Як і зви чайно, під час наших мандрівок, я не питала нічого. Сутеніло. Переді мною була якась окрема діль- ничка — могили йшли одноманітно вряд. Надгробні плити були однакові. Більшість як могил, так і плит, було зруйновано. Весь закуток справляв спустошене вражіння. З одного краю був дерев’яний пліт, за ним така сама пустка. — Це стрільці та легіонери, що би лися за Львів, — пояснила Оленка. Отже, колишніх противників спіткала спільна доля: зневага по смер ті, бо не випадково виглядали вони занедбано: їх просто офіційно зруйнували. Трохи оподалік стояв окремий надгробок. Я прочитала напис: Кость Левицький — ось де й коли ми стрінулись. Вертаючись, ми минули невеличку церкву. На ній стояло: ’’меблі”. Ми оглянули другу церковцю святого Онуфрія, цього дивовижнього святого, улюбленця львов’ян. Там поховано першодрукаря Федорова. В подвір’ї нікого не було. Ми минули вхід, обійшли закриту церкву, там панувала тиша і спокій. Високі трави надавали сільський вигляд і занедбаність вже якось не вражала. Ворожнеча часів минула їх. Ми оглянули всі старовинні будови Львова, славні, відомі з книжок. Всіх їх знала — і то як — моя провідниця, і жодне місто так мені ніхто не показав. Вона знала кожний крок, кожний камінь. Ми дивилися на краєвид з Замкової гори, на Львів, що стелився біля наших ніг, ми мандрували по Стрийському парку, блукали бульварами, садами, спинялися перед пам’ятниками, капличками. Щодня ми зустрічалися біля зупинки трамваю, Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top