Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ПРИВІТАННЯ ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА СВІТОВОМУ КОНГРЕСОВІ ВІЛЬНИХ УКРАЇНЦІВ Уклін вам, українська громадо! Українці в світі — це звучить щемно, як біблійно- суворі рядки Лесі Українки: "Розбий, розвій нас геть по цілім світі — тоді либонь ж у р а по ріднім краї навчить нас, як і де його шукати". А тимчасом в XX столітті розсіяння стало для нас реальністю. Я сам був за Уралом і в Східному Сибіру, були зі мною теж краяни, а навколо чужина будила тугу і навівала ідеалізацію у спогад рідного гнізда. І квилив Шевченків пророчий зойк: "України далекої, м оже, в ж е немає". Була у спогаді й трута словами Василя Стуса: "Яка нестерпна рідна ч у ж и н а ”. Поняття рідного краю — це категорія душі нашої і форма нашого самоусвідомлення на землі. Коли ми шукаємо себе, сенсу життя і своєї суті, то знаходимо на карті світу і в історії світу передусім свій народ, свою мову і пісню, свою культуру, яку маємо і далі культивувати, якщо у нас є вага і снага духовна. За тією суворою правдою стоїть азбука нашої духовної генеалогії: "перебувайте в Мені, а Я в вас. Як та вітка не м о ж е вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете". Ці великі слова з Євангелії від Іоанна стосуються небесної вітчизни. Але сто суються вони й земної нашої батьківщини, бо хіба не переконалися в тому люди викорінені, відчужені від своєї культури, від свого коріння, люди, що при силі зачахли, бо стали нікому не потрібні? "Коли хто не буде перебувати в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне" (Від Іоанна, 15-6). Коли ми в руслі своєї ріки ідентифікуємо себе зі своєю сутністю, тоді можемо настроїтись на пози тивну хвилю праці на людській ниві і нести мир в душі та випромінювати його навколо себе і бути у згоді з собою. Є щось глибинне, щось первинне і містичне в позитивному самоусвідомленні народу як цілості, що забезпечує гідність кожної особи золо тим фондом наших історичних надбань, наших страждань, нашої історичної борні за право жити і з ясним лицем бути собою під небом Господнім. Мо же, ми найкраще відчуваємо його в голосі Ніни Ма- твієнко: "Ой роду наш красний, роду наш прекрасний, Не цураймося, признаваймося — небагато нас є". Нас більше, ніж ми думаємо, але суть у тому, що ми є і будемо, що ми співаємо, сміємось і плачемо в смутку й радості, що в нашій глибині є закопаний скарб великої гідності, що ми є щось більше за нашу злиденну видимість. Тільки у високих постатях, у зоряні хвилини зблискують грані того великого скарбу, засипаного, захованого від нас самих і світу. В цьому велика драма нашої історії, і кожна по стать несе цю живу драму в собі. В цьому і приваб лива її сила, що будить в кожному поколінні висо кий ідеалізм. Картаючи себе за всі каліцтва й вади, мусимо дякувати Богові за розвинене почуття рідні в нашому народі, за глибоко вкорінене почуття націо нального болю, за прагнення святині, що живить молоді покоління духом ідеалізму і дає несподівані сходи* там, де наче й не сіялось... Насправді — сіялось. Силою історичних умов за постійного національного гніту ми, українці, стаємо потаємними сівачами. Хотілося б побачити пам’ят ник таємному сівачеві — безіменному, загубленому в бездоріжжях упертому чоловікові, що догоряючи в безвісті, передає юним іскру найсвятішої любови, офірності і віри в наш скарб. Він втілює прагнення відновити перервану естафету, прагнення відживити приглушену волю до життя, по суті, прагнення реабі літувати сам знецінений і зневажений божественний дар життя. Сівач натрапляє на сиротливу людину, яка вважалась і почувалась нікому не потрібною у світі відчуження, де кожен сам по собі і нікому нікого не треба. І тут, у пануючій ночі — таїнство: запалюється маленький вогник, в якому тріпоче одвічне прагнен ня людини до світла. Чи маємо ідеалізувати наш скарб? Це святиня, що будить, зобов’язує і дає душі відчуття центру, дає силу й терпіння в розхитаному світі, що від втрати рівноваги схиляється в безодню відчаю. Так, маємо животворити душею наш скарб, перетворити його у вівтар, куди приносять в офіру всі сили душі найкращих літ. На битих шляхах істо рії, може, це найбільше в нашому житті — щедро приносити дар і складати на вівтар. За Богом молитва і за рідним краєм офіра не пропаде. Скільки їх безслідно кинули своє життя на чужих барикадах за хвилинний міраж! А скільки роз міняло життя за дзвінку монету! Найважчою нині проблемою по обидві сторони океану, либонь, є проблема людини, здатної нести тягар обов’язку, а от же, і зберігати вагу. Гетівське ’’гомункулюс” з ’’Фауста” перестає бути загадковим образом. Нині вже косяками плавають у житейському морі такі собі обтічні стан дартизовані люди з колби, без пам’яті про Бога бать ків, жаль батьків, мову батьків. Проходять — і зни кають. Без страждань, без драм. На Україні ми болісно відчуваємо тиху трагедію спихання в безодню невідомості, бо ми — перший полігон жорстоких експериментів сталінсько-бреж- нєвської системи в країні, яка себе називає першо- прохідником у перетворенні світу на засадах мате- ріялізму. Свище маховик уніфікації облич, русифіка ції народів, безгосподарної метушні, авралів і план за будь-яку ціну. Тут не до етики, не до моралі. 4 ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ГРУДЕНЬ 1988 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
