Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ПРИВІТАННЯ ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА СВІТОВОМУ КОНГРЕСОВІ ВІЛЬНИХ УКРАЇНЦІВ Уклін вам, українська громадо! Українці в світі — це звучить щемно, як біблійно- суворі рядки Лесі Українки: "Розбий, розвій нас геть по цілім світі — тоді либонь ж у р а по ріднім краї навчить нас, як і де його шукати". А тимчасом в XX столітті розсіяння стало для нас реальністю. Я сам був за Уралом і в Східному Сибіру, були зі мною теж краяни, а навколо чужина будила тугу і навівала ідеалізацію у спогад рідного гнізда. І квилив Шевченків пророчий зойк: "України далекої, м оже, в ж е немає". Була у спогаді й трута словами Василя Стуса: "Яка нестерпна рідна ч у ж и н а ”. Поняття рідного краю — це категорія душі нашої і форма нашого самоусвідомлення на землі. Коли ми шукаємо себе, сенсу життя і своєї суті, то знаходимо на карті світу і в історії світу передусім свій народ, свою мову і пісню, свою культуру, яку маємо і далі культивувати, якщо у нас є вага і снага духовна. За тією суворою правдою стоїть азбука нашої духовної генеалогії: "перебувайте в Мені, а Я в вас. Як та вітка не м о ж е вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете". Ці великі слова з Євангелії від Іоанна стосуються небесної вітчизни. Але сто суються вони й земної нашої батьківщини, бо хіба не переконалися в тому люди викорінені, відчужені від своєї культури, від свого коріння, люди, що при силі зачахли, бо стали нікому не потрібні? "Коли хто не буде перебувати в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне" (Від Іоанна, 15-6). Коли ми в руслі своєї ріки ідентифікуємо себе зі своєю сутністю, тоді можемо настроїтись на пози тивну хвилю праці на людській ниві і нести мир в душі та випромінювати його навколо себе і бути у згоді з собою. Є щось глибинне, щось первинне і містичне в позитивному самоусвідомленні народу як цілості, що забезпечує гідність кожної особи золо тим фондом наших історичних надбань, наших страждань, нашої історичної борні за право жити і з ясним лицем бути собою під небом Господнім. Мо же, ми найкраще відчуваємо його в голосі Ніни Ма- твієнко: "Ой роду наш красний, роду наш прекрасний, Не цураймося, признаваймося — небагато нас є". Нас більше, ніж ми думаємо, але суть у тому, що ми є і будемо, що ми співаємо, сміємось і плачемо в смутку й радості, що в нашій глибині є закопаний скарб великої гідності, що ми є щось більше за нашу злиденну видимість. Тільки у високих постатях, у зоряні хвилини зблискують грані того великого скарбу, засипаного, захованого від нас самих і світу. В цьому велика драма нашої історії, і кожна по стать несе цю живу драму в собі. В цьому і приваб лива її сила, що будить в кожному поколінні висо кий ідеалізм. Картаючи себе за всі каліцтва й вади, мусимо дякувати Богові за розвинене почуття рідні в нашому народі, за глибоко вкорінене почуття націо нального болю, за прагнення святині, що живить молоді покоління духом ідеалізму і дає несподівані сходи* там, де наче й не сіялось... Насправді — сіялось. Силою історичних умов за постійного національного гніту ми, українці, стаємо потаємними сівачами. Хотілося б побачити пам’ят ник таємному сівачеві — безіменному, загубленому в бездоріжжях упертому чоловікові, що догоряючи в безвісті, передає юним іскру найсвятішої любови, офірності і віри в наш скарб. Він втілює прагнення відновити перервану естафету, прагнення відживити приглушену волю до життя, по суті, прагнення реабі літувати сам знецінений і зневажений божественний дар життя. Сівач натрапляє на сиротливу людину, яка вважалась і почувалась нікому не потрібною у світі відчуження, де кожен сам по собі і нікому нікого не треба. І тут, у пануючій ночі — таїнство: запалюється маленький вогник, в якому тріпоче одвічне прагнен ня людини до світла. Чи маємо ідеалізувати наш скарб? Це святиня, що будить, зобов’язує і дає душі відчуття центру, дає силу й терпіння в розхитаному світі, що від втрати рівноваги схиляється в безодню відчаю. Так, маємо животворити душею наш скарб, перетворити його у вівтар, куди приносять в офіру всі сили душі найкращих літ. На битих шляхах істо рії, може, це найбільше в нашому житті — щедро приносити дар і складати на вівтар. За Богом молитва і за рідним краєм офіра не пропаде. Скільки їх безслідно кинули своє життя на чужих барикадах за хвилинний міраж! А скільки роз міняло життя за дзвінку монету! Найважчою нині проблемою по обидві сторони океану, либонь, є проблема людини, здатної нести тягар обов’язку, а от же, і зберігати вагу. Гетівське ’’гомункулюс” з ’’Фауста” перестає бути загадковим образом. Нині вже косяками плавають у житейському морі такі собі обтічні стан дартизовані люди з колби, без пам’яті про Бога бать ків, жаль батьків, мову батьків. Проходять — і зни кають. Без страждань, без драм. На Україні ми болісно відчуваємо тиху трагедію спихання в безодню невідомості, бо ми — перший полігон жорстоких експериментів сталінсько-бреж- нєвської системи в країні, яка себе називає першо- прохідником у перетворенні світу на засадах мате- ріялізму. Свище маховик уніфікації облич, русифіка ції народів, безгосподарної метушні, авралів і план за будь-яку ціну. Тут не до етики, не до моралі. 4 ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ГРУДЕНЬ 1988 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
