Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Ми вже знаємо з різних листів і дописів з Укра їни, як глибоко шанував Василь Стус творчість саме Райнер-а Марія Рільке, і не диво, що багато його друзів його називали українським Рільке, тим більше що в його поезії немало відгуку на лірику великого поета німецької модерни, що знав Україну, якій при святив у своїй глибокій творчості немало уваги. У нашому довголітньому листуванні з україн ською поетесою і правозахисницею Іриною Сеник, назва Рільке саме означала Василя Стуса. В 1979- ому році, коли Василь Стус в січні ще перебував на засланні на Колимі, Ірина Сеник написала йому ли ста на уродини, що через сьогодні невідомі причини, не дійшов до адресата, який однак зберігся. Тому, що цей лист не тільки особистого характеру, а має неабияке культурне значіння, ми хотіли б поділитися з його змістом. Зміст цей, бо кидає світло на ту ве лику пошану, якої втішався Стус за життя поміж сві домими українцями, яким дорога рідна культура. ”...а Ти, Брате, до сліз мене зворушив. Бо ж я і не славна і негарна. Але сонця в душі багато, т ак само я к ж у р б и , я к смут ку і п ер еж и в ан о . Все спле лося докупи міцно. Усе в мені, все поза мною і усе навкіл. Призадумалась над Твоєю Сивіллою, над на шими дорогами Ж ит т я. І все таки, ось не переч м ені — для Тебе і Братів моїх зіт кат и варто бар вистий килим, аби ноги не спот икались у куряві щоденній. Аби сонце його взорило променисто, аби не злітало в небо "Ой не однаково мені". За вікном ніч. А я не хочу аби вона в ж и т т я п а дала. Навіть зоряна. Розумієш? Чомусь мені в а ж к о , Васильку. Чомусь т р и в о ж но. І звідки воно береться чому заполоняє серце, і спокій виганяє на шляхи невідомі. Я в ж е хочу Ранку. Світанку. Світання. Хай що, розмальованого в кольори осінні. Аби спокійного, аби поруч з Вами усіма, аби самота не цідилась крізь пальці зболені. Той неспокій, що вплітається по-злодійськи у будні, хочу вигнати геть, хочу дивитись у Вікно Майбутнього, поки зір мій не згас, поки серце ще б'ється дзвоном п а м ’ят і про посест ер і побра тимів моїх, поки світ ще для мене в Надіях зелених. Ти в ж е пробач за той мінор, за т у симф онію самот ност і моєї. Не п ер еж и в ай , бо ще не загус тіла, ще не зблякла серця волошковість. У цій во- лошковості, у вицвіті очей моїх — Ти з а в ж д и . І не лиш Ти — усі Ви м ої близькі і далекі. Різдвяні поба ж а н н я для всіх, хто ще п а м ’ятає мене і низький поклін, Христ ос Раж даєт ься. О р и ш ка.” Нехай цей короткий, але задушевний лист до на шого поета, що його він ніколи не отримав, тим що буде опублікованим — хоч свавільно без абсолют ного відома авторки листа — увійде до тих писань, що колись послужать джерельним матеріялом, коли писатимуться літературознавчі праці про одного з найяскравіших ліриків української літератури жор стокого для поетів 20-го сторіччя. Подала Анна-Галя Горбач Василь Стус Між світом і душею виріс мур. Тож грайся в хованки, аби не розпізнали тебе крізь товщу спогадів змертвілих, думок отерплих і крижин чуття. В обмерзлу душу зашпори зайшли і нехіть прикорочує бажання шукати шпари, вічно потерпаючи, що світ тебе помітить і уб’є смертельною своєю ваготою, там вітер видуває душі з тіл, ламає дерева і хилить трави, і творить многолику порожнечу, що розквітом знесилена украй. Така потома всюди! Скільки доль загублено! А скільки бережуть, аби покласти в узголів’я смертне про чорний день. Така потома всюди! Між світом і душею виріс мур. Дерева в маячні, шалене миготіння дощу об шиби, об ключини губ і ув сліпе — від мороку — мигтіння загуб і злетів, злетів і загуб. Тягучий стогін горбиться таємно, аж губи об поломінь обпалю. Скромно, скромно, безсоромно, чемно гріха чарівний дзбанок пригублю. На покуті спокійно. Дотліває ясна свіча. Отак і ти згоряй. Ще маячна долоня сновигає, та тільки серце звомплене не знає, що з вас раніше — здрастуй чи прощай. Задзюркотіла вічна мерзлота, прийшла весна — западиста, химерна. Та ні душа, ні воля вже не верне: не та бо воля і душа не та. Ото весна — відлигою, багном, як ковзанка на витерті ґринджоли. Ні, тут не розмерзається ніколи, мороз колимський коле колуном. Вже завтра позатягує струмки, твоя душа одлегла не відтерпне. Сип повну кварту, чорний виночерпе, допоки не розсохлись маслаки. Василь Стус. Папімпсести. Сучасність. 1986. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, СІЧЕНЬ 1988 З
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
