Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
А це все лише в наслідок прикрих досвідів. Впродовж трьох років я продовжувала ту маска раду найменше раз на тиждень. Відвідуючи 14 шта тів, мала нагоду зустріти сотки людей. Мої досвіди були різні: одні добрі, другі погані. Я ніколи не забу ду зустрічі з одною молодою жінкою, що тримала відкриті, тяжкі двері дозволяючи мені першій увійти до крамниці. Коли ж я дякувала їй — вона пригорну ла мене до себе і сказала: — ”Я маю маму, приблиз но вашого віку у Форт Лявдердейл і я надіюсь, що хтось притримає для неї відкриті двері так, як я вам” . Коли ж одного разу я нерозважно зайшла, в часі куряви до сусідської і занедбаної частини міста — на мене напала і шпурнула на землю зграя хлоп чиськ; одні били, другі виривали торбинку з рук. Відтак швидко втекли, залишаючи мене зі скруче ним зап’ястком, побитими м’язами і з плямою страху, який я відчувала щоразу коли, опинилась сама, в сумерку, надворі. Кілька місяців пізніше, мені довелось побувати в подібній околиці, але в білий день. Поспішаючи й кутильгаючи, я прямувала до автобусу, що якраз збирався від’їзджати. Рівночасно побачила хлопчи ну, що біг в моєму напрямку. О, Боже, — подумала я, — він, мабуть, нападе на мене, як ті розбишаки пер шого разу. Але ні! Хлопчина біг, щоб стримати авто бус для мене. І мені здавалось — немов би я поба чила сонце із-за темних хмар. Багато моїх улюблених зустрічей мали місце в парку на лавках. Як 85-тилітня, я мала нагоду сидіти побіч старшої людини і зразу зачати розмову цікаву мені і моїм співбесідникам. Ми спільно насолоджу вались одне одним, свіжим повітрям, сонцем, а го ловне — без того напруження, яке я не раз відчувала як 26-тилітня, молода людина. В таких хвилинах я жалувала, що не можу бути членом їхнього клюбу. Тільки тим шляхом я могла мати можливість зу стріти старшого чоловіка, що називався Григорій і він розповів мені історію свого життя за останній рік. ”Не більше, як рік тому, померла моя жінка”, — говорив він — і ввесь той час я сидів на самоті в на шій квартирі і плакав. Та це підглянув мій щирий приятель і почав мене лаяти: — Ти поводишся, як мала дитина, що стратила маму. Бог тобі дав най більший дар, дар життя, а ти робиш все, щоб змарну вати його. Правда, жінка твоя відійшла у вічність, але це не значить, що ти маєш змарнувати решту свого життя”. ’’Після того, — продовжував Григорій, — я взяв себе в руки і потроху, але регулярно, почав вправля- тись, нормально відживлятися і в короткому часі став почувати себе краще. Ви знаєте що, — стукнув ши рукою об лавку, продовжував він — я починаю жити наново!” І я відчула, що Григорій хотів би включити мене у своє нове життя; і це переконало мене, що я ще не раз матиму докази, що емоційно ми ніколи не ста ріємось. Ми всі і то по всяк час хочемо бути любле ними. Наше тіло старіється, але наші емоційні по треби — ні. І на диво, це була дитина, що помогла мені від крити тайну краси, спокою і лагідности старого віку. Одного разу, коли я приїхала до міста Клірвотер, Флорида — затрималась в готелі. Потіючи під моїм тяжким одінням, я не могла дочекатись, коли опи нюсь на морському пляжі: коли я вже могла взяти перший віддих холодного, морського повітря — по чула за собою тоненький, дитячий голосок. ’’Хотіли б ви спробувати мого солодкого медів- ничка?” ”Ні, дякую”, — сказала я, підозріваючи, що в його мішечку, обліпленим піском, є жаба, або якісь інші хлоп’ячі скарби, але побачивши його спохму- рене з розчарування личко, я промовила швидко: — ’’Добре, дай мені твого солодкого тістечка”. Він дав мені медівничка і запитав: — ”Чи ви лю бите мушлі?” — Так, дуже! ”— Я знайду їх вам”. — Він всунув свою малень ку ручку в мою долоню і провадив мене до золотого берега моря. ”0, тут вона є!”, — скрикнув він. Я хо тіла зігнутися і піднести мушлю сама. ’’О, ні, я це вам зроблю”. Швидко піднімаючи мушлю із землі, обтру сив її з піску і сховав до мішочка. ”Я буду її нести”, — загомонів він. Ступаючи по пісковому березі моря, хлопчина скрикнув радісно ”ох!” і ”ах” після кожної знайденої мушлі, а я роздумувала над містичною гармонією, що може заіснувати між дитиною і старшою лю диною, як це сталося в нашому випадку. А також про те, що майже кожна старіюча людина відчуває потребу частої зустрічі з довір’ям і невинністю дити ни ”з-над берега- моря”. Тепер, по трьох роках мандрівки у старий вік, я здіймаю перуку з голови, звільняю обличчя зі штуч них зморщок і скидаю зі себе одіння, що підходило б старенькій бабусі, та дивлюся на те все з приєм ним почуттям, — я ж бо навчилася так багато при помочі їх! Що більше — я мала нагоду зустріти досить багато життєрадісних людей (а всі вони були під ве чір свого життя), проте готові на нові переживання, досвіди, на неминучі болі фізичні чи духові, родинні трагедії чи розчарування. І на диво — вони майже всі мали позитивний підхід до життя; а підставою того була їхня глибока віра, що вони всі діти одного Бога. Коли ж я матиму щастя дожити до 85-го року життя — я надіюсь, що матиму приязнь, великодуш ність, дружбу та довіря малого приятеля ”з-над бе рега моря” . А також старатимусь наслідувати мою стареньку бабусю, яка ніколи не рахує себе старою в дослівному значенні того слова і каже: ”Я лише маю щастя жити довше, ніж більшість людей” . Переклала Лідія Балей з ’’Рідер’с Д айдж ест”, вересень 1984 р.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
