Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
МИРОСЛАВА ДРИМАЛИК-ШЕВЧИК ВЕЛИКОДНІ ДЗВОНИ На довгому намисті пройдених літ, захованому в старій скрині, лежать застиглі, срібні ряди великод ніх дзвонів. Кожний із них замкнув у своєму мідя ному серці окремий звук і треба лиш відкрити віко, легко підняти угору нанизані ряди, а напевно почу ємо давнознану мелодію. Найкраще зробити це ве чором, коли втихає гамір будня, коли метушня вели кого, чужого міста відходить на час під дерев’яним калатанням страсних днів. Обережно торкаюсь серця найменшого дзвона, цього найдавнішого, що з темної сільської дзвіниці сипав повними пригорщами радісні, щонедільні пі сні. Раз у рік дзвонив інакше, — глибоко і достойно, здавалося, що це не Семен-дзвонар, а хтось не видимо-далекий грає у чистих, весняних просторах. Голос ріс, міцнів, розливався широко, так широко, що мабуть охоплював увесь мій дитячий всесвіт. Тремтіли на подуві яснозелені віти розцвілих дерев, за горою золотаво підіймалося великоднє сонце, святково клали знак хреста тверді селянські долоні. Отець Роман трикратним знаком відкривав глухо зачинені церковні двері і повернувшись у їх ясному світлі голосив світові радісну новину. Цей, — який ще учора лежав нерухомий в миготінні вечірних свіч, присипаний весняними сільськими квітами, вийшов із темряви гробу і силою Духа подолав смерть. Спонтанно зривалася могуча пісня, яку підхоплював старий дзвін і прадавнім звичаєм звіщав світові, що — ’’Воістину Воскрес!”. Втихає перше мідяне серце, як починає підійма тися щораз то сильнішим сколихом достойний пере- миський дзвін-Іван. Непроглядною товпою вкрита церковна гора, темніють ряди шкільних мундурків із щитами на рукавах, переливаються золотом ясних фелонів сходи катедри, а по боках оживають кам’яні святі, що бережуть входу у церковний храм. Доли ною рожевіє місто в ранішній імлі, сади Владича в білих яблуневих квітах низько вклоняються срібно головому Владиці, який могутнім співом вітає Вос- креслого Христа. А Іван дзвонить — дзвонить, і несе великодню пісню понад срібноленту землю, де під хоплюють її промені сходячого сонця у ясних про сторах. Слухаючи дзвону молодости, забуваю про час, і щойно по хвилині ловлю незнайомі дрібні звуки, що пнуться угору по стрункій, Готичній вежі. Високе склепіння з гострими луками кам’яних виступів, хо лодна темрява простору, де строго глядять обличчя чужих святих, аскетично далеких. Біля костела зеле ніє свіжа трава, колишуться плакучі верби, але і вони не свої, — позичені ласкаво на час тим, що ідуть хресною дорогою скитальщини. Однорічно лиш оживає трава білим полотном, хрестяться у сонці вишиті ряди, і кругло вилискують у плетених кошиках великодні писанки. Падуть холодні каплі свяченої води, лагідний вітер ловить слова пісні, на мить — навіть чужий дзвін здається повнішим, бо рідним голосом кличе у далекі неповертаючі про стори Слово про Воскреслу Правду. Не чую серця сьогоднішнього дзвону, хоча бачу, що ритмічно гойдається. Скрізь такий гамір, ме тушливий поспіх буднів, безустанне гудіння чужого міста. А може це притупився мій слух серед цього гамору? Слухаю уважно і вкінці ловлю металічно чисте тремтіння. Цей дзвін такий тяжкий, мабуть найважчий у намисті пройденого часу і треба силь ної долоні, щоб добути давній, повний тон. А наші руки, струджені двиганням мандрівного тягару, кро ки — мабуть, втомилися на твердому бруку чужих доріг, неодні очі пригасли від сірини високих мурів. Одначе — коли заграє сьогоднішний дзвін, пробий мо спільним зусиллям байдужу безсилість буднів, випрямім похилі плечі і підіймім угору втомлені очі. На далеких просторах синіє те саме небо, під яким цвіли колись верби у срібнопухнастих лозах, однаково рожевіє сходяче сонце на золотавих про міннях весняного ранку, незмінною Правдою співає пісня про Воскресення. Нехай відгомін нинішного мідяного серця пройде великодним звуком аж до цього першого, найдавнішого дзвона і зворушить усі в один об’єднаний, могутній гимн. Відкриймо свої серця в цю єдину хвилину, нехай полине дзвінна мелодія у далекі чисті простори рідної землі, — і не хай не буде між нами ні одної людини, яка не від казала б на прадідівський наш привіт: ’’Христос Во скрес!” — ’’Воістину Воскрес!”. 'НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 1988 З
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
