Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЗОЯ КОГУТ ВІТЕР (В п ’яту річницю страшних пож арів у Вікт орії в середу, 16-го лютого, 1983 р.) Вогонь перескочив через клапоть пожовклої трави і раптово охопив групку молодих евкаліптів вже зовсім недалеко хати. Олег з жахом дивився на язики полум’я, бездум но тримаючи в обох руках мокрий, важкий мішок. — Зліва! Олег!.. Зліва!... Бий по траві! По траві бий!... О, Боже! Скорше!.. О-лег!!! Олег перелякано повернувся і з цілої сили почав бити мішком по плигаючих вогоньках на траві. Шум і тріск вогню заглушував людські голоси, густий запах диму і страшна горяч вдиралися в легені, ви кликаючи здушений кашель. А ще ж учора все виглядало так багатообіцяю- чим: пакування, бігання, потім дорога просто на зустріч сходу сонця, чудовий рожевий ранок, ви сохлі поля і буш,* їхня невеличка хатинка серед ев каліптів, перспектива довгих вакацій, волі, і купання з вірним Бровком в недалекому потічку. Правда, ще дома Олег посварився з Ганею — але коли він з нею не сварився?.. Малі дівчата, а особливо сестри, вміють бути дуже незносними... Не знати, пощо взагалі вони є на світі?.. Хіба щоб дро- чити своїх братів. На дачу вони приїхали, коли сонце ще не встигло розпалити повітря. Висока трава навколо хати була вже зовсім жовта і лежала на землі ’’стріпі- хатим” килимом. Евкаліпти пахли літом і стояли не рухомо, мов чогось очікували. Ганя відразу почала хникати, а Олег з Бурком наввипередки погнали до потічка, не зважаючи на строгий наказ батька бра тись перше до роботи. — О, зараз тато!.. — гукнув в бігу Олег невдово- лено. — І чому дорослі вічно шукають якоїсь праці? — думав, скачучи через трухляві пні та сухі гілки. Буш* стояв на диво тихий, навіть птахів не було чути. Добігши до потіка, Олег здивовано зупинився: поміж жовтими, висохлими берегами ледь виднілась вода. — Мабуть з нашого купання нічого не буде, іди сам! — сказав він розчаровано до Бурка, поплескую чи його по спині. Але Бурко чомусь насторожено ди вився перед себе, схиляючи розумну голову то вліво, то вправо, наче прислухаючись до тиші. Біля хати батько заглядав до мотору автомаши ни, мама відчиняла вікна хатинки, а Ганя ковиряла в носі і, побачивши Олега, показала йому язик. — Я теж хоцу до ліцки!... — крикнула йому обра жено. — Твоєї ’’ліцки” взагалі немає! — відповів Олег. — Тато! Річка майже висохла і Бурко купатись не хотів... А в бушу тихо, тихо! — вибух нестримано. Батько насупив брови і подивився чомусь на не бо. Його вже від самого приїзду непокоїла ця тиша і він жалів, що не лишився в місті, а піддався прохан ням дітей і повіз їх в таку посуху до лісу. Та в місті, всі розмови про посуху виглядали якось не реально... Глянувши ще раз на небо, він вирішив не розпаковуватись, а відпочивши пару годин, їхати на зад. — Хоч би лише авто не підвело... — подумав стурбовано, бо останню милю автомашина чомусь забойкотувала і, якщо би не те, що дорога йшла з го ри, не знати чи доїхали б вони до дачі. — Ти чому не розпаковуєш? — тихо спитала дружина, підійшовши до нього. — Тобі теж цей спокій не подобається? — Так.. Занадто сухо тут.. Треба було мені са мому перш сюди приїхати і подивитись... — Якось то буде, не турбуйся. Я зараз всім щось їсти приготую. З’їмо, а тоді побачимо. Може верне мось... Та вернутись не змогли. Влучений мотор робив кілька безпомічних тиркань, але працювати відмо вився. Треба було залишитись в лісі. До самої ночі вони чистили площу навколо хати від трави та сухих гілок, вичищали ринви, носили во ду до всіх можливих посудин, зрубували молоді евкаліпти поблизу хати, нарікали і сварились. Осо бливо нарікав Олег, потиху і вголос. — Ну і пощо це все?.. Тут ніколи нічого не було... Ні вогню, ні нічого! Я хочу спати! А чому Ганька мо же спати, а я ні?.. Дівчатам все ліпше... Ви її ніколи не примушуєте! Якби я знав, то поїхав би з Андрієм! Вони ніколи нічого на вакаціях не роблять! Ніколи!.. Але його нарікань ніхто не слухав. Нарешті він змучено заснув і спав, як мертвий, не чуючи, як де кілька разів виходив з хати батько, як мама тяжко зітхала. Під час пізнього сніданку повітря легко запахло димом. Потім долетів дивний звук якогось шуму. Зграя птахів з тривожним криком показалася в небі і зникла. Пізніше з транзістора виразно почулись пер ші слова небезпеки: кілька миль від них горів ліс. 12 ’НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 1988 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
