Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ка почепила на стіні полотна і малює Божий Гріб. — Анусю, поможи мені докінчити. Я мушу бути на Вишнівчику, розмалюй оце дерево. Сестра присуває до стіни лавку, вказує на зелені фарби і пензлі. О, я дуже люблю малювати! Мені байдуже, що це, певно, мене хочуть позбутися з кухні. Передо мною велике дерево. На цьому дереві на грубому мотузку висить Юда. У нього таке розкуйо вджене волосся! Беру в руку пензель. Праворуч, ліворуч, праворуч, швидко, чим швидше, щоб не дивитися на Юду. А коли у Великодню суботу батько співав Єру салимську Утреню, і люди били поклони перед Бо жим Гробом, я поглянула на вистрашеного Юду і рі шила, що як виросту, буду маляркою, як Сестра Мо- ніка, але ніколи не буду малювати Юду, тільки Вос- креслого Ісуса. У крилосі сиділи Сестри. Вони були такі схожі на ластівки! А ранком, коли ми бігли диви тися на гніздечко під стріхою, і з нього виставляли голівки ластів’ята, моя товаришка прикладала паль чик до уст і шептала: — Бачиш, а я тобі казала, що і тут Сестрички мо ляться. Перед відпустами було багато приготувань. На площі, коло церкви Сестра Мелянія розкладала сто лик і цілими днями викроювала агнців і частички. Вона укладала їх рівненько на білій скатерті, щоб висохли на сонці. Нам, дітям, можна було їсти окрав- ки. Ах, як вони смакували! Діти бігли селом від хати до хати, кликали одне одного і роїлися коло столи ка, як бджоли! Сестра Меланія також прасувала на престольні обруси і рушнички до чаші. Крохмал робила сама. Поучала нас як треба добре роз бити муку з водою, а тоді рівномірно лляти на окріп і мішати, щоб не збилося в кульки. До цього всипала пучку ’’синьки”, і з тієї мішанини виходив прозорий, ледь голубий, запашний плин. Цим пли ном Сестра насичувала приготовані речі. Вона брала одну річ і клала на столику. Тоді роздмухувала у за лізку жар і обережно прикладала його на вибрану річ. З-під залізка виходили без однієї зморшки монаші капки, церковні скатерті, а деколи, як був час, священичі ковнірці. Такий ковнірець мама дбай ливо причіпляла до батькової ’’кольоратки”, яку сама вигаптувала срібними нитками полтавським узором, — бо священик завжди мусить бути при кладно вдягнений... У 1939 році я жила у Львові і ходила до Рідної Школи при вулиці Мохнацького. Помешкання мого вуйка, посла Володимира Кузьмовича, було недале ко вулиці Длуґоша, де містився гуртожиток і гімназія Сестер Василіянок. По дорозі у школу я заглядала у заквітчаний город за високою огорожею і таємний вхід до будинку, які тоді були для мене ще не доступними. Однієї ночі в березні шаліла у Львові польська боївка. Вулицями міста несли домовину, як символ похованої Закарпатської України, напада ли на українські крамниці і били працівників. Крізь відкриті вікна кам’яниці ми чули брязкіт скла, образ ливі слова і крик студенток гуртожитку. Польська боївка знищила будинок, повибивала вікна у гімназії Сестер Василіянок. 14-го жовтня на свято Покрови випав у Зарвани- ці перший сніг. — Це палець Божий, говорили люди. Кілька днів пізніше у село вмаршувало більшо вицьке військо. У манастирі на Вишнівчику залиши лися декілька Сестер. Деякі виїхали до Словіти, інші до родини. В 1941 році прийшла німецька окупація. Тоді Се стри знову повернулися на Вишнівчик. Матері Агне- ти вже не було, захоронку провадила Мати Магдали- на, а я допомагала їй. В той час Митрополит Андрей Шептицький оголосив, щоб матері приводили до св. Причастя 3-річних дітей. Такий великий день відбув ся у Зарваниці. Батько запричащав 60 малят. За солідну поміч у садочку я одержала від Мате рі Магдалини молитовник, який як святощі зберігаю до сьогодні. І знову насувалася небезпека. Мати Магдалина виїхала до Словіти, садочок перестав існувати. Прийшов березень 1944 року. Більшовицькі війська розторощили німецьку непереможну армію, і фронт наближався до Тернополя. До села доносилися гар матні стріли. Батько рішив зберегти Чудотворні Ікони, заховати їх у церкві. Коло престола св. Мико- лая у приготований сховок поклали ікони Матері Бо жої і Розп’ятого Ісуса завинені у полотно і оксамит та закрили кам’яними плитами. — Чей переховаються... У церкві було темно і тихо. П’ять осіб, п’ять свід ків важливого моменту: Батько, Сестра Мелянія, церковний старший брат Петро Кушнір і я. Церква здавалася такою великою і такою порожньою. Сві домість, що поховано ікони і таємниця, що нікому не можна сказати, де їх заховано, видавалися нестерп ними. На другий день вранці, 8-го березня ми востаннє цілували одвірок приходства. З молитвою на устах та глибоко захованою таємницею я з бать ками і родиною покидала подвір’я щедрого дитин ства. У широко відкритих воротах залишилася ластів кою Сестра захристиянка, Мелянія. На рідних землях життя Сестер Василіянок не було легке. Переживати 3 відмінні окупації, достосу- вати своє монаше життя до змінливих ситуацій режиму було виснажливе, а подекуди і неможливе. Однак Сестри Василіянки не заломлювалися. Якщо не явно то потайки виконували свої монаші і націо нальні обов’язки, виправдуючи своє життя тим, що вони ’’Божі люди”. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1987 23
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
