Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ка почепила на стіні полотна і малює Божий Гріб. — Анусю, поможи мені докінчити. Я мушу бути на Вишнівчику, розмалюй оце дерево. Сестра присуває до стіни лавку, вказує на зелені фарби і пензлі. О, я дуже люблю малювати! Мені байдуже, що це, певно, мене хочуть позбутися з кухні. Передо мною велике дерево. На цьому дереві на грубому мотузку висить Юда. У нього таке розкуйо вджене волосся! Беру в руку пензель. Праворуч, ліворуч, праворуч, швидко, чим швидше, щоб не дивитися на Юду. А коли у Великодню суботу батько співав Єру салимську Утреню, і люди били поклони перед Бо жим Гробом, я поглянула на вистрашеного Юду і рі шила, що як виросту, буду маляркою, як Сестра Мо- ніка, але ніколи не буду малювати Юду, тільки Вос- креслого Ісуса. У крилосі сиділи Сестри. Вони були такі схожі на ластівки! А ранком, коли ми бігли диви тися на гніздечко під стріхою, і з нього виставляли голівки ластів’ята, моя товаришка прикладала паль чик до уст і шептала: — Бачиш, а я тобі казала, що і тут Сестрички мо ляться. Перед відпустами було багато приготувань. На площі, коло церкви Сестра Мелянія розкладала сто лик і цілими днями викроювала агнців і частички. Вона укладала їх рівненько на білій скатерті, щоб висохли на сонці. Нам, дітям, можна було їсти окрав- ки. Ах, як вони смакували! Діти бігли селом від хати до хати, кликали одне одного і роїлися коло столи ка, як бджоли! Сестра Меланія також прасувала на престольні обруси і рушнички до чаші. Крохмал робила сама. Поучала нас як треба добре роз бити муку з водою, а тоді рівномірно лляти на окріп і мішати, щоб не збилося в кульки. До цього всипала пучку ’’синьки”, і з тієї мішанини виходив прозорий, ледь голубий, запашний плин. Цим пли ном Сестра насичувала приготовані речі. Вона брала одну річ і клала на столику. Тоді роздмухувала у за лізку жар і обережно прикладала його на вибрану річ. З-під залізка виходили без однієї зморшки монаші капки, церковні скатерті, а деколи, як був час, священичі ковнірці. Такий ковнірець мама дбай ливо причіпляла до батькової ’’кольоратки”, яку сама вигаптувала срібними нитками полтавським узором, — бо священик завжди мусить бути при кладно вдягнений... У 1939 році я жила у Львові і ходила до Рідної Школи при вулиці Мохнацького. Помешкання мого вуйка, посла Володимира Кузьмовича, було недале ко вулиці Длуґоша, де містився гуртожиток і гімназія Сестер Василіянок. По дорозі у школу я заглядала у заквітчаний город за високою огорожею і таємний вхід до будинку, які тоді були для мене ще не доступними. Однієї ночі в березні шаліла у Львові польська боївка. Вулицями міста несли домовину, як символ похованої Закарпатської України, напада ли на українські крамниці і били працівників. Крізь відкриті вікна кам’яниці ми чули брязкіт скла, образ ливі слова і крик студенток гуртожитку. Польська боївка знищила будинок, повибивала вікна у гімназії Сестер Василіянок. 14-го жовтня на свято Покрови випав у Зарвани- ці перший сніг. — Це палець Божий, говорили люди. Кілька днів пізніше у село вмаршувало більшо вицьке військо. У манастирі на Вишнівчику залиши лися декілька Сестер. Деякі виїхали до Словіти, інші до родини. В 1941 році прийшла німецька окупація. Тоді Се стри знову повернулися на Вишнівчик. Матері Агне- ти вже не було, захоронку провадила Мати Магдали- на, а я допомагала їй. В той час Митрополит Андрей Шептицький оголосив, щоб матері приводили до св. Причастя 3-річних дітей. Такий великий день відбув ся у Зарваниці. Батько запричащав 60 малят. За солідну поміч у садочку я одержала від Мате рі Магдалини молитовник, який як святощі зберігаю до сьогодні. І знову насувалася небезпека. Мати Магдалина виїхала до Словіти, садочок перестав існувати. Прийшов березень 1944 року. Більшовицькі війська розторощили німецьку непереможну армію, і фронт наближався до Тернополя. До села доносилися гар матні стріли. Батько рішив зберегти Чудотворні Ікони, заховати їх у церкві. Коло престола св. Мико- лая у приготований сховок поклали ікони Матері Бо жої і Розп’ятого Ісуса завинені у полотно і оксамит та закрили кам’яними плитами. — Чей переховаються... У церкві було темно і тихо. П’ять осіб, п’ять свід ків важливого моменту: Батько, Сестра Мелянія, церковний старший брат Петро Кушнір і я. Церква здавалася такою великою і такою порожньою. Сві домість, що поховано ікони і таємниця, що нікому не можна сказати, де їх заховано, видавалися нестерп ними. На другий день вранці, 8-го березня ми востаннє цілували одвірок приходства. З молитвою на устах та глибоко захованою таємницею я з бать ками і родиною покидала подвір’я щедрого дитин ства. У широко відкритих воротах залишилася ластів кою Сестра захристиянка, Мелянія. На рідних землях життя Сестер Василіянок не було легке. Переживати 3 відмінні окупації, достосу- вати своє монаше життя до змінливих ситуацій режиму було виснажливе, а подекуди і неможливе. Однак Сестри Василіянки не заломлювалися. Якщо не явно то потайки виконували свої монаші і націо нальні обов’язки, виправдуючи своє життя тим, що вони ’’Божі люди”. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 1987 23
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
