Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
йти в поле. Фронт на лінії Сяну. Німці сиділи в окопах за селом і під лісом. Тяжка артилерія стояла за лісом, були часті перестріли, але наступу довго не було. Потреба життя брала верх над страхом і від важні йшли в поле, щоб похапцем у полі щось зро бити та додому принести. Три тижні фронт не рухався, три тижні люди перебували в землянках. Щораз більшала стрілянина. Одного вечора заговорила ’’катюша”. Цілу ніч гримі ла. На щастя, набої перелітали понад селом, далі за ліс. Нічна стрілянина наробила трохи шкоди: попе ретинані дерева, пошкоджені деякі клуні, скинутий комин, ушкоджені дахи. Більших втрат не було. Десь коло півдня з’явилася совєтська розвідка в селі. Не займали нікого, трохи роздивилися навкруг і пішли звідки прийшли. За Сяном по шосе в бік Сянока ве'їь день ішли маршем совєтські війська. Йшли тим же шляхом, де три роки тому руки собі подавали на знак великої дружби. Наступного дня почули громохкий брязкіт заліза, який щораз ближче наближався до села. Це йшло німецьке військо з боку чехословацького кордону. Пекельний бій не втихав до вечора. Скільки загинуло тоді совєтського війська в Ся- ноці, хто може сказати? Німці знову ввійшли до села, зайняли окопи. Через два дні прийшов наказ від фронтової ко манди, щоб усі мешканці вийшли на двадцять кіло метрів від села. Але як? У багатьох уже не було ні коней, ні підвід. Пішки йти з дітьми двадцять кіло метрів гористим шляхом? Щож тоді можна взяти з собою? Громада ухвалила, хто має підводу, мусить помогти іншим. Так що старші йшли пішки, а діти й хворі та речі їхали на возах. Дорога була важка, тяж ко було одному коневі тягнути так навантажений віз. Мусіли всі підпихати. З плачем залишали рідне село, хоч надія жевріла, що може не надовго. Нас прийняли в селі Куляшнім, недалеко чесько го кордону. В селі було повно німців з підводами. Виглядали безладно. Не було тої німецької дисцип ліни. Всі перестрашені, нервові. В’їхали ми в нове пекло. Привітав нас крик жінки, яка завзято боро лася з двома німцями, які тягнули коня зі стайні, а вона не давала і при тому несамовитим голосом кри чала. Ніщо не помогло. Жорстокий поштовх в груди повалив її на землю, і німці повели коня з собою. Село було бідне, в глибокій долині між двома високими горами. Початок осені чудовий. Тепло, соняшно, тільки б жити! Павутиння сріблом полискує до сонця, листя дерев набрало різнобарвного ко льору, в проміннях сонця міниться як дорогоцінний килим. Вивірка безжурно запопадливо громадить харчі на зиму. На скраю лісів доспіли вже черниці, піднести було кість, то угиналася під доспілими овочами, чорними як ніч, солодкими як минуле життя. Німці відходили в безладі, совєти були вже дуже близько. Вперше за весь час налетіли совєтські літаки і кинули бомби. Одна впала біля хати, де жила висе лена родина. Відламок поранив семилітнього хлопця. Бідолашний кричить. ’’Віддайте мені мою ногу, від дайте мою ногу!” А нам не знати що робити. Німців нема, совєтів нема, доктора нема. Батько кинувся за рятунком. В сусідньому селі були вже совєти. Вони забрали малого до військової лікарні. Військо пішло далі. Врешті вся Лемківщина стала під совєтами. Селяни верталися до рідного села. Во но не спалене, але сплюндроване. Застали порожні хати, витолочені поля, подекуди підміновані. Щ ож далі? З чого починати? Одна була втіха, що маємо свій дах над головою. Але таке лихо зва лилося на всіх: наказано залишити знову село. Тільки тепер уже назавжди. Вали всім на вибір: Зєм’є Одзис- кане, або на совєтську сторону. Ніхто не може опи сати розпачу селян. Ніхто не хотів покидати рідні хати, рідний край. Польське розбурхане шумовиння погрожувало: виріжуть всіх, якщо не виїдуть з села. Яка страшна несправедливість! Не минуло ще й п’яти років, а вже вдруге совєтська влада ділиться україн ською землею з другим союзником! Мусіли залишити село. Залишилися тільки мішані подружжя, а всі інші, заладовані у вагони, виїхали на Україну. Ніхто не записався на ’’Зєм’є Одзискане” . Ви брали хоч поневолену, але рідну землю. Нема вже малого села Долини, нема вже Лемків- щини. Віками вірна гілка українського народу, україн ської землі була жорстоко відрубана від рідного матірного пня. Чи назавжди? Сумна історія села До лина це також сумна доля Лемківщини як і всієї української землі. Квітуча, молоком і медом пливуча, а люди її не мають де вільно голови прихилити. Ми є тільки в одному найбагатші зі всіх народів світу: — незнаними могилами, на яких і хреста нема... ЛЕМКІВЩИНА Лемківщино, краю рідний, милий Мій страчений раю. Тяжко стає на чужині, Як тебе згадаю. Коли я згадаю, як в темному гаю Зозуля весною кува. Ті чисті струмочки, Ті рясні садочки, І в буйній зелені поля, Де ранньою порою, Зрошені росою До сходячого сонця тремтять. А вітер той буйний, з гір тих високих, Ген на долини лине. З собою він вірно, щорано тихенько Голос сопілки несе. І моя мрія щодня тихенько, В ті рідні сторони лине. Хотіла б я там земний шлях покінчити, В землиці рідній кости зложити.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
