Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЗГАДКА ПРО ДАЛЕКІ ДНІ Віра Красільнікова, голова Домового Комітету порадила, коли ми збиралися поїхати на літнисько, когось залишити в нашому київському мешканні, щоб його не реквізували. Ми так і зробили. В хаті ли шилася бабуня, а мама мусіла щотижня приїздити бодай на один день, щоб люди бачили, що ми тут. На дачу поїхали дідусь, мама, Олик, няня Зося і я. Був серпень 1919 року. Одного разу мама поїха ла до Києва. Привезла бабуні овочів з ірпінського городу і мала повертатися назад до Ірпіня. На двірці натовп людей, бруд, потяги, черги пе ред касами за квитками. Як спомин минулих літ ча сом промайнуть носії у фартухах. В потязі, яким їха ла мама, товарні вагони. Сидять на валізах, на клун ках, на підлозі. Потяг рушив... У вагонах тісно і душ но. Між подорожніми розмови. З мамою розбалака лась старша пані з Ворзелю, що сиділа поруч. Вона розповіла, яка в неї трагедія. Старший син денікінець, молодший комуніст. Такі складні родин ні обставини. Таке важке стало життя. Один з подорожніх заграв на гітарі. Грав май стерно. Знайомі мотиви, перемішуючись зі стукотом коліс в переповненому товарному вагоні, були див ним контрастом до всього навколишнього і внесли крихітку радости. Потяг під’їздив до Ірпіня. Мама стала прощатися, але потяг в Ірпіні не став. Пані з Ворзелю запросила поїхати до неї. — ’’Переночуєте, — сказала, — а вранці поїдете назад до Ірпіня. ” Інші подорожні також порадили так зробити. Мама погодилася. Проїхали Бучанку, потяг не спинився. На наступ ній так само не зупинявся, але дуже сповільнив хід. Коли під’їжджали до Ворзеля, мама захвилюва лась... Побажала висісти. Всі відраджували це робити. Але вона вирішила і, подякувавши пані з Ворзелю зіскакує з вагона. В Бучі залізничник каже, що скоро буде потяг на Ірпінь. Дійсно потяг прий шов, але всі вагони були замкнені. В останній момент, коли потяг рушив, скочила на східці і схопи лась за ручку вагона. Потяг пішов швидше... Вітер... Всі м’язи напружені. Ручка вагона холодна, руки мерзнуть. Вітер рве світлу сукню і торбинку, що висить на лікті. Треба міцно триматися за ручку вагона, щоб не впасти під колеса потягу. Замиготіло світло. Це мабуть Бучанка, але потяг пролетів не зупиняючись... Блискавична думка: ”А що як потяг не стане в Ірпині? Що як пролетить? Тоді не втрима тися, не вистачить сил. А тут ще вітер! Як він рве! Намагається вдержати ручку вагона, але пальці задерев’яніли, втрачають чутливість. Шум вітру, ми готіння перед очима... Стовпи, земля, трава, небо, все перемішалось... З останніх сил слабнучого тіла мама тримає ручку вагона. Потяг нарешті сповіль нює хід... Боже, та це, здається, Ірпінь. Потяг зупи нився. Це таки був Ірпінь. Зіскочила і, хоча потяг стояв, захиталась... Хтось її підтримав, поміг дійти до лавочки. Посунулись, дали місце, Яке щастя, що вона доїхала! Треба трохи відпочити, бо іти далеко, а ноги тремтять... На плятформі метушня, повно народу, особливо солдатні. Люди, кошики, клунки, крики, свистки. Торговка продає смажену рибу. Навколо розмови, але що це... Говорять, що була аварія. Де була ава рія? Йде залізничник, люди до нього. Так, цей потяг, який їхав до Ворзелю, під Ворзелем мав аварію. Ба гато забитих і поранених... Про цю трагічну історію вона довго нікому не розповідала. Не хотіла лякати. Розказала аж тоді, як ми повернулись з літниська. Під час одного приїзду до Києва, бабуня умовляла її залишитися на цей раз довше, бо в місті було неспо кійно. Почався відступ більшовицьких військ. Але мама вирішила їхати, бо боялась за нас. На двірці їй сказали, що потягу нема і не буде. Мама вирішила іти пішки, але вагалась, який вибрати шлях. Коли йти вздовж залізниці, то це значно даль ше, а через ліс ближче. Дійшла до лісу дорогою. Був чудовий літній день. В лісі, пронизаному соняшними променями, грою усіх відтінків свіжої зелені, невгамовними шу мами лісового життя, було так безжурно і так ра дісно, наче не було війни і жахіття, що приносить во на із собою. В одному місці впоперек лежало дере во. Сіла відпочити. Бачить іде вояк. Довірливо підій шла до нього і запитала дорогу на Ірпінь. Сказав щось невиразно, махнув рукою і швидко пішов в ін шому напрямку. Мабуть, це був дезертир і думав, що за мамою ідуть інші люди. Додому вона несла сіточку з харчами. Щоб лег ше нести, знайшла суху гиляку, причепила свою но шу і поклала на плече. Пішла далі, побачила горбок, а за ним хатки. Коли йшла селом, до неї кинулись баби, думали, щось продає з тієї сіточки. Спитала, де Ірпінь? Показали напрямок. Ще здалеку зраділа, коли побачила паркан нашої дачі. Але це було не з того боку, де хвіртка і брама, а з саду. Ми, діти зра діли: — Мамусю! Мамусю! А дідусь та сусід напали на маму, як необережно було так іти, відступає ар мія, грабунки на дорогах... А вона з сіточки виймає і передає нам гостинці. З Києва вийшла о одинадцятій годині ранку, а прий шла під вечір. А одного разу, коли полягали спати, чуємо стук у двері. Хто там? Була перша година ночі. Пані... чує мо голос няні Зосі. Мама підходить до дверей: — Що таке? Зося, просунула голову і радісно шепоче: Пані! Петлюра зайняв Київ!
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
