Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Зліва: Олена Весоловська (дочка), Олена Залізняк, Юліян Залізняк (син). Монреаль, 1958 р. L—r: Olena Vesolovs'ka (daughter), Olena Zalizniak, Ju lian Zalizniak (son). Мама дуже приємно згадувала своє родинне життя, головним чином за дитинства. Як підліток вона різнилася від більшости своїх однолітків попа- дянок, бо замість того, щоб швидко вийти заміж, скінчила гімназію і вищі студії. Як студентка-акти- вістка познайомилася з Миколою Залізняком, що був арештований за революційну діяльність росій ською царською поліцією і 1907-го року втік до Га личини. Мої батьки побралися 1911-го року. В 1914-му році мама поїхала до Криму (разом з наймолодшим братом, Юліяном), щоб познайомитися з родиною тата. Там їх захопила війна. Мама повернулася до Австрії через Червоний Хрест, а брат переховався у Залізняків до кінця війни. В 1919-му році у Києві большевики його розстріляли за українську діяль ність. Батьки дітей не мали аж до 1917-го року, коли народилася моя сестра, Олена, а півтора року пізні ше родився я. Був це час найінтенсивнішої політич ної діяльности мого батька, і ми весь час переїздили з місця на місце. Мій перший спомин про маму, в молодому віці з 1920-го року з Гельсінгфорсу (тепер Гельсінкі) у Фінляндії, де тато був послом УНР. Па м’ятаю сцену з міського парку, як мама перелякано хапає мене за руку, бо я підійшов заблизько до журавля, а мама злякалася що він мені виколе око. Здається, що цей її страх мені уділився і закріпив цю сцену в моїй пам’яті. Друга сцена, з 1921-го року, з Відня: Моя сестра бавиться в парку з іншими дітьми, а мене до забави не приймають, бо я за малий. Іду з плачем до мами, що сидить на лавці й читає та моєю кривдою і моїм жалем зовсім не переймається. В 1922-му році мої батьки купили хату в Мавер, малому містечку зараз за Віднем, і від того часу я пам’ятаю, не тільки поодинокі сцени, але цілість на шого життя. Батьки були інтенсивно заанґажовані в політичній і суспільній діяльності української емігра ції у Відні, і приймали у себе багато гостей. Більшос ти з них я собі не пригадую, але одна особа, прия телька мами, залишилася чітко в моїй пам’яті. Була це Ольга Басараб. Щось було в ній що мені, малому хлопчині, імпонувало. Під час нашого побуту в Мавер мама брала ак тивну участь в діяльності Українського Жіночого Союзу у Відні (один час була головою). Через це мусіла проводити багато часу у Відні (година їзди трамваєм з дому), і часто верталася з засідань аж наступного дня, бо не встигла на останній трамвай. В такі дні нами опікувалася знайома батьків, ’’пані Мальця”, що у нас перебувала, бо тато також часто виїздив. А ми, діти, тоді танцювали по хаті як ті миші з приповідки, коли кіт вийде з хати... Це не значить що нас батьки суворо виховували. За модерними тоді методами виховання ми мали багато свободи. Нас також вчили звертатися до старших через ”Ви”, а не через третю особу множини, як це ще водилося. Батьків ми кликали ’’тату” і ’’мамо”, а нас вони кли кали ’’доньцю” і ’’сину”. Це так до нас пристало, що нас ще довгі роки пізніше всі так кликали, навіть молодші за нас. Аж на університеті це поволі заникло. Мама проводила чимало часу поза домом, та хоч не мала любови до прогулянок і занять надворі, які ми любили, все ж таки залишала багато часу для нас. Головним чином вечорами, перед спанням, опо відала або читала нам українські казки, переповідала німецькі казки братів Ґрімів, читала ”Івасика-Теле- сика”, ’’Сина України”, і навіть переклад ’’Одисеї”. Коли ми дійшли до шкільного віку (ми ходили до місцевої австрійської школи), вона почала вчити нас читати й писати по-українському. Наука ця не була ані добре зорганізована, ані послідовна, але своє зробила: хоч ні я, ні сестра не провели дослівно ні одної години в українській школі, ні на будь-яких курсах української мови. Незважаючи на це, маючи кільканадцять років, ми говорили й писали не гірше
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
