Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
щасливо минеться, і молоденька моя сьогоднішня товаришка колись, дивуючись, згадуватиме, як то давно на Вкраїні бувало... Покищо даю спокій товаришам дороги з їхньою ’’панською" мовою, а сама вся поринаю в гарній природі, що привабливо красується скрізь берегами. Якраз минаємо прегарний луг із шовковою смараг довою травою. На краю видно густий лісок; високі дерева кладуть свої довгі, чорні тіні. Так хотілось би покинути розпалений сонцем пароплав, перебігти босою ногою цей свіжий оксамитний килим, скупа тись у Дніпровій воді, а опісля лягти під кущиком ліщини та снити, снити наяв, — слухати таємний шепіт Дніпрових хвиль... Може приснилась би ко лишня доля, може причувся б вільний козацький спів, загомоніла б рідна мова, рідна пісня... Але ми пливемо далі. Минаємо зупинку за зупин кою: ось Трипілля, Стайки, Ржищів, Ходорів. Неділя — то ж у кожній пристані стрічає нас багато народу — цікавого подивитись на пароплав. Синіють широкі шаравари хлопців, біліють мережані квітками сорочки жінок, чорніють намиста, наче сміються весело роз кішні вінки та стрічки на головах дівчат. Щось див но-рідне, знайоме для нас у цьому народі і його мові. Часом здається, що це не перший раз нами зустрінуті дійсні селяни, а знайома нам театральна група з вистав Карпенка-Карого. На одній з останніх зупинок прибиваємось до берега в чистому полі. Замість містка, з нашого паро плава кидають до берега вузьку дощечку, а по ній сходить від нас кілька мисливих із своїми псами. Зате дістаємо двох студентів університету. Згори бачимо, як зручно спинаються по імпровізованому містку, а далі зникають у широких воротах паро плава, а за хвилину — вже між нами. Один високий, дужий, з великою головою, вкритою ясною, буйною чуприною; другий менший, молодший, з гарним ніж ним, майже дитячим личком. Мундури їхні вилинялі, шапки ледве-ледве нагадують приписану форму й барву; але проте рухи їхні певні, енерґійні, на устах голосна українська мова. Ах, милі хлопці! Які ми вам вдячні були за самий звук нашої мови! Так дивно було їхати славним запорізьким шляхом, не чуючи довкола рідного слова... Аж ось діждалися. Не треба й казати, що ми скоро познайомились, і на милій розмові швидко зійшла решта недовгої дороги. Коло четвертої години доїхали до Канева. Скажу мимохідь, що це мале, жидівське містечко, де навіть картки з Тарасовою могилою не можна дістати. Могили з пристані не видно, вона сховалась за третім горбком, і треба ще дві-три верстви переїхати чи перейти, щоб до неї дістатись. Коли ми лишили корабель і станційний будинок, опинилися серед юрби перекупок, що тут завели справжній базар з усяким добром. Молоко, бублики, навіть пахучі, свіжі ягоди у плетених з кори коробоч ках, — все можна дістати. А за перекупками кілька надцять сільських возиків чекають гостей. Хмара малих човників злегка колишеться при березі; їхні керманичі зараз нас обскочили: — Може на Тарасову гору? Пожалуйте, бариня! А поки ми щонебудь відповіли, тут уже й візники з батогами в руках продираються через юрбу до подорожніх із своїми пропозиціями. Постановляємо поїхати возом. Вибирати екіпаж нема чого: всі вони однакові, простенькі, запряжені одним або двома малими кониками. Але з візників впадає нам в очі симпатична постать старого міща нина, що голеною бородою вказує на українське походження. Без торгу годиться за кількадесят ко пійок перевезти нас до могили, пождати, і знову від везти до міста або до пристані. — Тут усі знають дорогу на Тарасову могилу? — починаємо розмову з нашим товаришем. — Якже не знати? Адже день-у-день когось возиться. Як сухо, як ось тепер, то долиною, лугами; а болото — то все верхом, горою дорога провадить. — Хіба ж так часто народ навідується? — Як літо Боже, щоднини люди приїздять або й пішки ходять з Канева або й з подальших сторін. — Чого ж вони туди ходять? Візник поглянув скоса, а далі, хвильку помовчав ши: — Гарно видно звідтам, то канівці люблять іти на Дніпро дивитись, а дальші — може знайомі, може свої, йдуть могилу відвідати; самі ліпше знаєте, коли приїхали. Тихо котиться віз по м’якенькому пісочку поміж зеленим густим лугом. Від Дніпра завіває легким свіжим повітрям, заносить запахом квітучої лози. По дорозі стрічаємо багато інтелігенції та міщан, що вертаються з проходу з руками, повними польових квітів. — Це все з Тарасової могили, — пояснює візник. На містку минає нас гурток селян, співаючи на два голоси якусь мелодійну українську пісню. — Ви тутешні, здавна мешкаєте в Каневі? — пробуємо нав’язати дальшу розмову. — Я таки звідси родом, з Манастирка; недалеко могили мешкаю. Гей, пам’ятаю — вже більше сорок років тому, я був тоді молодим парубком, — як Тараса сюди привезли і хоронили. Був дуже розлив ний рік. Тут, де ми їдемо, скрізь непроходимі води стояли. Везли його горами. Болото страшенне, труд но колесам у возі обертатись; а люди, студенти й пани відпрягли коні й самі тягли воза з домовиною, вкритою китайкою. То ж то народу було! Господи! — Що ж він таке зробив, що його так хоронили? Візник поглянув мовчки, недовірливо, наче б хо тів сказати: ’’ось знов хочете мене підійти”, але, не спостерігши іронії в наших поглядах, додав згодом, наче до себе: — Га, видно, маєтки лишились по ньому великі, коли й курган висипали, ще й сторожа коло нього тримають. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
