Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
стара святиня тисячами тисяч вогнів, співає десь у вишині незримий хор, неначе справді плачуть од ща стя херувими, і радісно відповідають вірні на уро чисте привітання від вівтаря. Несподівано відчуваю спокійну впевненість, що цієї знаменної ночі все буде добре й що я мушу вий ти з Софії. Протовплююся на цвинтар і прямую попід дзві ницею на Софійський майдан. Вітер майже ущух. Визоріло небо. Тепло. Урочисто гуде Софія і також во всі дзвони від повідає їй з того боку майдану золотобанний Михай лівський. Чути оксамитні звуки і з нічної темряви праворуч. Мабуть то Володимирський собор. Посеред майдану, на тлі темного великого незу гарного будинку урядових установ, таємниче височі ють ледве освітлені знизу бічними ліхтарнями й бас кий кінь, раптом осаджений на задні ноги могут ньою рукою, й велетень їздець з грізно простертою на північ булавою. Отже куди йти?! Чи до Михайлівського, чи ліво руч до Десятинної?! А Володимирський?! А церкви Фундуклеївської гімназії, колегії Галагана?! І несподівано чую поза собою кришталевий сміх. І такий знайомий голос закликає мене. Нарешті!! Спочатку ми всією компанією повертаємося до Софійського цвинтаря. Алеж там так легко відстати, загубитися серед густого натовпу. І трохи згодом ми тільки вдвох ідемо вже Володимирською вулицею до Андріївської церкви. Неначе ми в якомусь чужо му, зачарованому місті. Неначе крім нас навколо ні кого немає, ніхто не існує... В усі дзвони б’є й невеличка дерев’яна дзвіниця на просторому, подібному до сільського, цвинтарі монументальної Десятинної церкви. Ми минаємо її, сходимо трохи вділ біля її цегляної огорожі й раптом зупиняємося, обидва захоплені. Високо угорі поволі посувається терасою, співаючи, захований від нас високою балюстрадою святковий похід. Нам знизу видно тільки хоругви та сяйво від свічок. А в цьому освітленні, неначе в по вітрі, неначе в зазореному небі, висить струнка, ніби з матового срібла вирізьблена церква з її виточени ми вежечками навколо головної срібної бані. — Скоріше туди! — шепоче мені моя супутниця, й ми майже біжимо вгору незліченними чавунними сходами, а з правого боку наші жаркі обличчя голу бить подих невидимого Дніпра, неосяжних задні прянських просторів. І ми йдемо в цьому поході навколо церкви. Моя супутниця довірливо бере мене за руку. Тримаючися так ми вже в середині яскраво освітленої, легкої, якоїсь прозорої, майже веселої церкви з її криваво- червоним іконостасом, на тлі якого так ефектовно сяє золото, з її чудесними малюнками-образами по стінах, з її дзвінким хором. Потім з тераси ми вдивляємося на перехрещені надолі нитками ліхтарень Подільської вулиці, на ос вітлені острівці-цвинтарі численних церков, слухає мо дзвонів звідти... Жовтий щербатий місяць уже висить низько по над містом. При його освітленні ми бачимо понад високу балюстраду безмежні, аж по самісінькі Бро варські ліси, дніпрові хвилі. Вогники церкви на Тру- хановому острові тремтять золотими струменями в воді. І радісно нам почути далекі-далекі дзвони з Микольсько-Слобідської церкви. Раптом я пригадую найважливіше й, нахиляючи- ся до моєї супутниці, кажу їй стиха: ’’Христос Вос- кресе!” Ніжним, суто вже жіночим рухом, вона обіймає лівою рукою мою шию й наближує свої вуста до мо їх... Поволі ми повертаємося. Трьохсвятительською вулицею. Повз Михайлівський манастир. Заходимо на Володимирову гірку. Всі лавки там мокрі від ро си. І ніби нерішуче, ніби не хочучи, поволі уходить ніч. Але зараз же усе навколо починає яснішати над звичайно швидко. І коли ми йдемо Олександрів- ською вулицею вгору, поруч голого ще Царського саду поза запертими ґратами, навколо нас уже теп лий й милий весняний ранок. На Інститутській вулиці вона сідає на візника й, востаннє посміхнувшися мені, їде додому. Пусто, са мотньо стає навколо. Метушаться, галасуючи, галки на тополях біля своїх кубел. Жваво цвіринчать го робці. Я обертаюся. Надолі передо мною лежить пу стий Хрещатик, а поза ним амфітеатром у ранішній млі підноситься любе місто. Запалюються полум’ям вікна вищих поверхів гарних кам’яниць, звернуті на схід. Як жар горить золота баня Софійської дзвіниці. Чистісеньке високе ніжно-блакитне небо... І раптом понад моєю головою, вирисовуючи в повітрі якісь фантастичні візерунки, просвистують від радощів дві перші ластівки. У мене солодко зав мирає серце, ніби передчуваючи якесь небувале ща стя... Передрук новелі Гліба Лазеревського надрукованої в двот иж невику "Ж інка" ч. 6/7, I. IV. 1939. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
